Життя чудових людей

image003(25)[1]

Мало хто знає, що Ришард Капусцінський, на книжках якого ростуть цілі покоління репортажистів, не потрапив в гарячі точки прямо з пелюшок. Капусцінський почав з репортажу з передмістя Кракова, який назвав “Це також правда про Нову Гуту“.

Довше кажучи, я дуже рекомендую перейти за посиланням і перечитати цей репортаж.

Кажучи коротше, Капусцінський розкритикував на всі лади порядки в Новій Гуті. Порядки в Новій Гуті, яку оспівували як форпост соціалістичного будівнитва в п’ятдесят шостому, були, прямо кажучи, не найбільш дружніми до робітників. І ось молодий ще тоді Капусцінський взяв і написав про все, що побачив в Новій Гуті: злидні, венеричні хвороби, алкоголізм. Капусцінський працював тоді в якійсь газеті, назву якої я начисто забула, але яка до болю схожа на якесь “Красне знамя” на польський манір. Спершу стурбована побудовою соціалізму громадськість накинулась на Капусцінського з усіх сил,  але історія закінчилась щасливо для нього. Його нагородили крутою брязкалкою ордена-якогось-хреста, назву якої я теж забула, а пізніше дозволили їздити по всьому світу і навіть приєднання до “Солідарності” для нього минуло відносно безболісно.

Помер він в дуже поважному віці поважною людиною і одним із найбільш перекладаних польських авторів.


Під час Другої чеченської, в 2001, одну російську журналістку ФСБ затримала на території проведення контртерористичної операції (читати саркастичним тоном) за те, що вона буцімто була там без акредитації. Журналістка писала про те, як місцеве населення, доблесні контртерористичні сили вбивають і катують. Наступного року журналістка допомагала вести переговори під час Норд-Оста, які закінчились нічим. Точніше, не надто професійним штурмом, який журналістка потім не раз критикувала. Журналістку застрелили в 2006.

Цю журналістку звали Альберт Ейнштейн. Насправді ні, це я так несмішно жартую, Анна Політковська її звали.


А ось і менш відома історія.

Югославія розвалювалась довго і криваво. Напередодні різні в Сребрениці, всі три роки місцевий радіожурналіст вів репортажі. Ці репортажі слухала вся країна. Журналіст був боснійцем і мусульманином. Що зробили з ним серби, коли прийшли в місто, думаю, уточнювати не треба. Я навіть не згадаю його імені, а його мати досі не може знайти його останків. Голландські миротворчі сили тоді просто покинули місто. І загони Младича, якого міжнародний кримінальний суд, здається, судитиме, доки той сам не відкине копита, спокійненько вирізали всіх, хто був їм не до душі.


В неї був закоханий Кафка. Мілена Єсенська, журналістка, редакторка, в ранніх тридцятих симпатизувала чехословацьким комуністам. Потім, під час сталінських чисток, як тоді зробило багато порядних людей, порвала з мейнстрімними лівими. Але весь цей час писала про підйом нацизму, а коли Чехословаччину окупували, не емігрувала. Залишилась в Празі. Стала допомагати євреям. Померла в Равенсбрюку.


Американські військові не хотіли акредитувати Мері Робертс Рейнхарт під час Першої Світової. Ясно ж – жінка… Жінка, однак, була наполегливою і талановитою. Вона була добре відомою письменницею, і слава, підтримка редакції, а ще акредитація Червоного Хреста допомогли їй відбути до Європи. Її історія закінчилась щасливо. Померла вона старенькою бабцею, власницею видавництва.  


Для чого я травлю всі ці байки про життя чудових людей, спитаєте ви?

А я скажу.

Тому що є одна дрібна, але дуже важлива річ, яка поєднує всі ці історії.

Як не дивно, всі вищеперелічені журналісти не задовольнялись повідомленнями з генштабу.

Напевне, саме тому ми і називаємо їх журналістами.