Ті, що не хочуть копати

У Львові презентували українсько-польську виставу «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду».

Звучить третій дзвінок і на сцені з’являється білява дівчина в спортивному костюмі. Зі словами «Спочатку все було так» вона починає виконувати фізичні вправи,  які поступово пришвидшуються і під кінець починають дедалі більше нагадувати нервові конвульсії. Після цього до героїні приєднуються ще четверо акторів і впродовж наступних кількох годин вони кидають землею один в одного і у глядачів, палять, лаються, п’ють алкоголь, імітують статевий акт, насміхаються і зриваються у дикі хаотичні танці. Час від часу вони діляться дитячими спогадами, різними життєвими ситуаціями і мріями. Деякі з них, як от голосно подзюрити в туалеті, вони здійснюють на сцені прямо перед глядачами.

Настрої героїв і мізансцени постановки змінюються так раптово і непередбачувано, що глядачі подекуди губляться і не знають, як реагувати. Жіночі проблеми однієї з акторок – це правда чи вигадка? Якщо правда, то з якою метою вона розповідає це широкому загалу? Якщо ж це такий продуманий сюжетний хід, то що б він міг означати?

Трагічні події в Одеському будинку профспілок – це, вочевидь, болючий спогад. Але важко співчувати і реагувати на це серйозно, коли чуєш цю історію від дивакуватого, напівоголеного хлопця, який жує пряники впродовж всієї розповіді.

На перший погляд, все, що відбувається, нагадує якийсь театр абсурду або ж черговий сучасний епатажний перфоманс, де учасники намагаються у будь-який спосіб завоювати і утримати увагу глядача. Утім все це дійство має значно глибший сенс і підтекст. В виставі “Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду” п’ятеро акторів з різних регіонів України та з Польщі досліджують спільне та особисте минуле і пам’ять своїх країн крізь призму індивідуального досвіду.

“Тут ми працюємо не лише як театральні митці, що створюють чергову фікцію, але й як громадяни, політичні суб’єкти, котрі мають право публічно ставити складні питання собі, державі, своєму місту або ж сім’ї та розмірковувати про свою професію і театр як такий”, – зазначають учасники постановки.

Всі дії і слова героїв у виставі – це лише спосіб знайти відповіді на питання: чи є прямий шлях від індивідуального досвіду і спогадів до колективної пам’яті? Хто нам диктує, що треба пам’ятати, a що треба забути? Як не дозволити минулому диктувати сьогодення, або ж, як не дозволити сьогоденню монополізувати минуле i заново його конструювати? Як боротися з таким образом минулого, який наказує пам’ятати виключно кривди, зазнані від інших?

Врешті-решт, учасники постановки хочуть з’ясувати, чи може бути театральна сцена – простір вигаданих подій та персонажів, тим місцем, де можна досліджувати механізми пам’яті і наші складні стосунки з минулим.

«У виставі ми на практиці досліджуємо як минуле працює з нами, і як ми можемо працювати з минулим. Працювати так, щоб пережитою травмою не виправдовувати відсутність відповідальності», – додають актори.

Виставу створено в межах проекту «МАПИ СТРАХУ / МАПИ ІДЕНТИЧНОСТІ», який стартував  у лютому 2016 року. В його межах відбулись дві робочі сесії, де близько 40-а театральних митців з різних куточків України разом із польськими тренерами працювали у форматі майстер-класів та лабораторії. Після майстер-класів була сформована група з українських та польських митців, які займалися постановкою.

Над п’єсою, зокрема, працювали польська режисерка Аґнєшка Блонська, її харківська колега Роза Саркісян і драматург Дмитро Левицький. Головні ролі виконують львів’янка Анна Єпатко, харківські акторки Ніна Хижна і Оксана Черкашина, одесит Іван Макаренко та польський перфомер Лукаш Вуйціціький. Прем’єра вистави відбулася днями на фестивалі ГОГОЛЬFEST у Києві.

Проект реалізовує Об’єднання практиків культури у співпраці з українськими організаціями зі Львова, Києва, Харкова, Одеси і Херсону.

 

/фото і текст Катерини Недеснової