Своїми чи міськими колесами?

Навчаючись у Варшаві, я їхала в університет звичним для себе маршрутом. Як раптом на одній зупинці водій вийшов і кудись попрямував. «Невже по каву чи цигарки?» – подумала я. Але чоловік обійшов автобус, відкрив пандус, по якому заїхав пасажир, і рушив далі. Я розповідаю цю історію уже три роки. І за цих три роки, я ніколи не бачила такого в Україні. Ми вирішили зробити експеримент і подивися чи допоможуть водії і люди потрапити людині на візку в громадський транспорт.


Наш герой – Микола Карпенков. Хлопцеві дев’ятнадцять років. Він живе і навчається в кампусі Українського Католицького Університету, який розташований зверху Стрийського парку, тому в центрі буває вкрай рідко. Тільки за допомогою друзів та батьків студент відвідує центральну частину міста.

Хлопець погоджується одразу. Але кілька разів запитується:

«Ти впевнена, що люди допомагатимуть?»

«Нам важливо подивитися на ситуацію під іншим кутом. Те, що транспорт не до кінця пристосований, відомо всім. Але як реагуватимуть перехожі, чи готові вони і водій допомогти і буде тестом для всіх нас», ­– відповідаю я і бачу, як й для нього важливим стає цей експеримент.

Микола скористався двома видами транспорту – низькопідлоговим автобусом по маршруту 3А і тролейбусом по маршруту 25. Весь цей час ми вели приховану зйомку.

13446217_1390303900996734_1195330379_o

Тест на доброту

«Під’їжджає автобус», – кажу я і стаю неподалік від Миколи. Транспорт під’їжджає близько до тротуару, але пандус ніхто не відкриває. Бачу, як незнайомі чоловіки одразу приходять на допомогу хлопцеві. Вони заносять коляску разом з Миколою у переповнений автобус. Люди розступаються. З вуст не зринає жодного питання чи скарги. У певний момент бачу, як старший чоловік підтримує коляску, щоб вона ненароком не зрушила з місця під час руху.

Після першого здоланого маршруту запитую Миколу, як він почувається.

«Я не люблю просити допомоги у людей, але, знаєш, я не думав, що вони так швидко реагуватимуть», – з усмішкою на обличчі відповідає хлопець.

Для нього це вперше, коли він сам – без друзів і батьків – намагається дістатися центральної частини міста. Для нього це також тест на доброту кожного із нас.

«А часто ходить 25-тий тролейбус?» – запитую я в старшої жінки на зупинці.

«Дуже рідко», ­– відповідає вона в момент, коли з-за повороту виїжджає електротранспорт.

«Це вам пощастило», – додає вона.

11

Та якщо у автобусі підйом був низьким, то у старих трамваях сходинки високі. У певний момент чую, як жінка, виходячи із тролейбуса, голосно каже: «Хлопці допоможіть!» До Миколи підбігають перехожі. Через високий підйом занести коляску в салон, виявляється, не так просто. А водій тим часом чемно чекає, коли усі пасажири, в тому й числі Микола, зайдуть. Це вже згодом, купляючи квиток, я дізнаюся, що за кермом була жінка.

Ми повторимо цей експеримент ще раз. Але водії так і не реагують на Миколу. В автобусі по маршруту 3А, купляючи квиток, я звернула увагу водія на те, що у салоні є пасажир на візку, але чоловік тільки продав мені квиток і проігнорував моє зауваження. У цей момент мені хотілося вірити, що він просто не почув.

Записати

Долаючи відстань востаннє, чоловік у військовій формі допомагає Миколі, а потім плескаючи по плечу скаже: «Нехай Бог тобі допомагає». Микола подякує, і у цьому «дякую» я прочитаю вдячність кожному, хто небайдужий.

 

/автори матеріалу Юлія Кушнір та Анна Маслій