Інтелігенція vs інтелектуали: боротьба за культурний авторитет

«Окреслити поняття інтелігентності так само важко, як дати визначення красі», – говорила колись українська дослідниця Марта Богачевська-Хом’як. Розбиратись із відмінностями між інтелігентами та інтелектуалами, дати визначення інтелігенції та зрозуміти, як вона змінювалась за часів незалежності України, вже не перший рік намагається етнологиня Елеонора Нарвселіус.

Вона українка, що працює в Центрі європейських студій Лундського університету у Швеції, досліджуючи еліти, колективну пам’ять у Центрально-Східній Європі, культурну спадщину і комерціалізацію історії. А також авторка книжки «Українська інтелігенція в пострадянському Львові: наративи, ідентичність і влада». Її лекція у Центрі міської історії була присвячена змінам, яких зазнала інтелігенція Радянського Союзу після його розпаду.


Хто такий інтелігент?

Інтелігенція цікава тим, що їй важко дати визначення як категорії. Про окрему людину ми можемо сказати, чи є вона інтелігентом. Але хто є інтелігенція?

Є кілька варіантів визначення цього поняття:

  • Соціально-професійна група, залучена до розумової праці
  • Соціально-політична категорія, типова для Центрально-Східної Європи: «будителі й совість нації», посередники між владою й підвладними
  • Класова категорія, що залучена до перерозподілу економічного надлишку й претендує на монополію експертного знання.

Елеонорі Нарвселіус найбільше подобається таке визначення: «частина освіченої верстви, залучена у вироблення культури і культурного капіталу». У цьому сенсі інтелігенція конкурує з «бюрократією» та «буржуазією» за право визначати пріоритети у сфері культури.

З упевненістю можна сказати: де є інтелігенція, там є боротьба за культурний авторитет. Саме ця соціальна група вважає себе рушійною силою, завдяки якій відбувається творення й перерозподіл цього авторитету.

Інтелігенти vs інтелектуали

Наука давно намагається розібратись у тому, чим відрізняються одна від одної ці дві категорії.

Батько соціології Макс Вебер вважав, що інтелігенція – розповсюджувачі нових ідей, зацікавлені в політиці й здобутті матеріальних переваг; інтелектуали ж – творчий авангард, аристократія освіченої верстви. За Роном Айєрманом і Зигмунтом Бауманом інтелігенція – специфічний різновид інтелектуалів, що прагнуть мати виразну культурну ідентичність. Інтелектуали ж радше є критиками й інтерпретаторами суспільних відносин.

dsc_0043

Проте усталеної межі між двома категоріями не існує: вона залежить від обставин. П’єр Бурдьє стверджує, що визначальним є тип стратегій встановлення правил гри й норм у полі культури. Інтелігенти здобувають свій статус не лише завдяки своєму авторитетові у сфері культури, а й граючи на полі бізнесу, політики й медій.

Попри те, що ці дві групи застосовують різні стратегії, обидві вони зацікавлені у зміцненні і збереженні свого культурного авторитету, тобто здатності впливати на інших людей, мотивуючи це перевагою своєї позиції. А ще у збереженні інтелектуального поля й консолідації своєї публіки – адже як інтелектуали, так і інтелігенти працюють для певної аудиторії.

Нова інтелігенція

dsc_0071

У період незалежності Україну інтелігенцію почали критикувати як знаряддя радянського  режиму. Межа між інтелектуалами та інтелігентами зникла, з’явились проміжні варіанти – публічні та медійні інтелектуали, дедалі більш помітні в суспільстві.

Проте претензії до інтелігенції не припиняються: мовляв, вона не виконує своїх функцій, зраджує народ, не використовує свій авторитет для впливу на ситуацію в суспільстві. «Сучукрінт», «ґрантоїди», «зрадники» – так часто звуть інтелігентів. Констатуючи, що інтелігенція вмерла, ми вигукуємо «хай живе інтелігенція!».

Проте Революція гідності довела, що інтелігенція не зникла. А декомунізаційні закони є лакмусовим папірцем, що засвідчує: інтелігенція не спить, а далі намагається визначити напрям ідеологічного розвитку суспільства.

Інтелігенція у Львові

dsc_0046

У Львові про те, що інтелігенція не спить, свідчить розмаїття інтелектуальних проектів. Тут ніколи не бракувало ідей, особливо за часів незалежності. Львів’яни одними з перших узялися за декомунізацію міського простору.

Ми спостерігали дискусії про те, як відстоювати культурну автономію, що може людина з інтелектуальним капіталом і культурним багажем зробити для міста. Зокрема, у журналі «Ї» вже багато років говорять про Галичину і Європу, культурне розмаїття пограниччя, конфлікти пам’ятей.

Зараз львівська інтелігенція далі шукає гібридні поля й арени, щоб показати, як цікаво і креативно можна використовувати культурний ресурс. Центр міської історії, де відбувалась ця лекція, Елеонора Нарвселіус називає яскравим зразком цієї тенденції.

текст Ярини Семчишин

фото Влада Машкіна