Подивитися на світ заплющеними очима

Фільм «Я бачу» Ольги Фразе-Фразенко розповідає про життя учасників 30-денного Всеукраїнського благодійного велопробігу за участі зрячих і незрячих людей. Прем’єра фільму відбулася у штаб-квартирі ООН, у Нью-Йорку. Незабаром фільм з’явиться на екранах кінотеатрів усіх областей України.

Чоловік спитав: «А ти не хочеш зняти про це кіно?»2_1

Фільм «Я бачу» — мій режисерський дебют. Ідея фільму про велопробіг виникла випадково. В нас з чоловіком (ред. Олександр Фразе-Фразенко — український кінорежисер, поет, перекладач, музикант) є своя продакшн-студія «OFF Laboratory». Ми знімаємо фільми в сфері культури. Мій чоловік вже зняв кілька фільмів про українських поетів (ред. «Чубай», 2014; «Дім на сімох вітрах. Портрет Василя Махна», 2015; «Акваріум в морі. Історія Нью-Йоркської Групи», 2016). Сашко знав, що ми готуємо такий великий проект, як марафон на велосипедах-тандемах за участі зрячих і незрячих людей. Я йому розповіла, що збираюся знімати відео-щоденник велопробігу, а він мене спитав: «А ти не хочеш зняти про це кіно?» До цього моменту я навіть не замислювалася над цим. Ми почали більше готуватися. Я ближче знайомилася з учасниками, брала в них інтерв’ю і розуміла, що за кожною людиною стоїть історія. Я радію, що ми вирішили зняти кіно і розповісти цю історію.

Восени відбулася презентація фільму «Я бачу» в штаб-квартирі ООН, у Нью-Йорку. Багато людей прийшло на прем’єру: українські делегати, дипломати, представники української діаспори, репрезентанти влади м. Нью-Йорк, члени громадських організацій.
Ми навіть не сподівалися, що глядачі так активно відреагують. Кожен підходив, ділився враженнями, відзначав різні моменти, дякував. Українці, які пришли на прем’єру і вже живуть якийсь час в Америці, дуже емоційно реагували на фрагменти, які показують різні українські реалії. Наприклад, під час веломарафону на шляху нас супроводжували ДАІшники. Вони дуже позитивно реагували на велопробіг, радили  відвідати туристичні місця в їх областях, дозволяли учасникам посидіти за кермом своїх машин. Тоді Нової Поліції ще не було. Коли українці з діаспори бачили ДАІшників на екрані вони просто розпливалися у посмішках, оскільки вони вже відвикли від такого явища у Сполучених Штатах.

Ми плануємо незабаром презентувати фільм «Я бачу» в Україні. Зараз ведемо переговори з кінотеатрами. Важливо, щоб фільм показували з тифлокоментарем, яким ми зараз доповнюємо фільм, аби зрячі і незрячі разом могли його переглянути. Маємо ідею показувати фільм в кожній області під час другого велопробігу цього літа.

«Якби я зараз знімала цей фільм, я не знімала би його таким радісним»

Image7

Найбільше мене вразило те, що глядачі звернули увагу на соціальні зміни в Україні. Дійсно зараз з’являється все більше соціальних ініціатив. Навіть якщо середовище несприятливе і в країні багато інших проблем, процес йде: є результат щоденної роботи, є люди, які вірять у зміни.

В Америці нам казали, що фільм вийшов дуже позитивним: літо, велосипеди, пригоди, драйв. Під час зйомок я дійсно хотіла передати той настрій, дружню атмосферу в команді. Якби я зараз знімала цей фільм, я не знімала би його таким радісним. Напевно, я більше зосередилася б на проблемі. Це драма кожної людини. Інвалідність – це боротьба. Водночас, оцей позитив у фільмі він показує перемогу у цій боротьбі. Звичайно в кожного за плечима є досвід: хтось народився незрячим, інший втрачав зір поступово, а хтось раптово – в будь-якому випадку це удар. Тим не менше людина не несе цей тягар протягом життя, вона його приймає і вчиться жити далі. Учасники велопробігу – це яскраві, сильні, енергійні, життєрадісні люди. Для мене цей фільм показує людську силу. Треба не тільки перемагати, а залишатися позитивним, усміхненим. Не бути жертвою – а бути променем, що надихає інших людей.

«Багато хто сприймав нас як диваків, яким нема чим зайнятися»

SONY DSC

В Україні велопробіг на велотандемах за участі зрячих і незрячих людей відбувся вперше. А в Америці, зокрема в Нью-Йорку, у Центральному Парку щосуботи відбуваються подібні катання на тандемах. Кожен бажаючий, зряча або незряча людина, може долучитися: сісти за кермо, або на друге сидіння і кататися парком. В них ці речі є більш поширеними. Коли в Україні ми розповідали комусь про такий велопробіг, не завжди слухач розумів для чого він потрібен. Люди не одразу позитивно реагували на нас. Багато хто сприймав нас як диваків, яким нема чим зайнятися і тому вигадують собі пригоди. На Заході чітко розуміють, що такі ініціативи потрібні всім: людям з інвалідністю і людям, які можуть простягнути руку допомоги – в  результаті всі виграють. Кожен може зробити когось щасливішим, а світ трохи кращим.

В Нью-Йорку ми відвідали бібліотеку для незрячих. В бібліотеці є дві форми книг: аудіо і книги з шрифтом Брайля. Якщо чесно, ми очікували побачити там щось неймовірне та інноваційне. Коли ми питали, чи є якісь додаткові ґаджети, вони відповідали, що їм достатньо тих ресурсів, що вони мають. Виходить, що «не завжди варто вигадувати велосипед».

Також в Америці ми познайомилися з організаторами кінофестивалю, темою якого є історії людей з інвалідністю. На жаль, на той момент прийом заявок на кінофестиваль вже завершився. Тим не менш було цікаво поспілкуватися з організаторами. Ми вирішили, що обов’зково подамося наступного року.

Попри такий показний прогрес Заходу, не варто думати, що там все добре, а в нас – погано. В Америці ми дізналися про одну українську родину. У їхньої доньки церебральний параліч. Батьки дуже довго працювали над тим, щоб дитині дозволили вчитися в звичайній школі. Їм це вдалося. Школу обладнали пандусами та іншими необхідними речима. Тепер ця дівчинка успішно вчиться у школі разом з усіма дітьми. Чому цей приклад важливий? Тому що не варто вважати, що десь краще і легше. Приклад цієї родини показує, що вони боролися за свої права, доклали зусилля. Якщо робити те саме тут – результат буде не гірший. Не важливо те, де знаходиться людина, головне – велике бажання щось змінити.

Найголовнішого очима не побачиш

Image5

Протягом місяця веломарафону ми часто відповідали на питання: «Для чого потрібен велопробіг?» Це питання часто ображало наших учасників, які відповідали: «А для чого тоді жити? Для чого подорожувати, займатися спортом, отримувати новий досвід, знайомитися з людьми, якщо ти незрячий?» Ми дуже мало про це говоримо, а треба все частіше піднімати ці теми.

До велопробігу я мала не надто багато досвіду спілкування з людьми з інвалідністю. У фільмі є момент, коли учасники розказують, як часто люди звертаються з питаннями щодо побуту незрячих людей: як вони готують собі їсти, як самостійно їдуть на роботу, де працюють і т.д. Для мене це теж колись було таємницею. Коли я зрозуміла, як це все відбувається, це вже не було чимось незвичайним. Незряча людина цікава, в першу чергу, як особистість. Всі ці побутові, повсякденні речі відходять на другий план. Мені цікаві думки, мрії, плани цієї людини, її поради іншим, що стикають з такою проблемою.

Під час велопробігу я читала книгу «Бачити в темряві: Досвід незрячої людини» Джона Галла – британського професора, який втратив зір. В книзі автор цілий розділ присвячує слову «бачити». Дуже часто ми при спілкуванні з незрячими людьми уникаємо слова «бачити». Нам здається, що це слово викликає дискомфорт у незрячої людини. Насправді ж незрячі трактують слово «бачити» в інший спосіб, оскільки бачать також в інший спосіб. Джон Галл дуже слушно зауважує, що було б нечесно позбавити незрячих людей усіх значень слова «бачити».

Люди думають, що сліпота – це неповноцінність. Але коли я, наприклад, заплющую очі – я не почуваюся неповноцінною. Всі інші органи чуття в мене працюють так само, навіть краще. Я не перестаю думати, аналізувати, відчувати. Цей бар’єр вигаданої «неповноцінності» ми намагаємося зруйнувати у фільмі «Я Бачу».

 

з режисеркою розмовляла Ревіде Зіятдінова.

фото Вікторії Лучки