Олександр Косолапов: «Як я можу не повернутися?»

Олександр Косолапов пішов разом із сином воювати у добровольчий батальйон «Айдар» ще у травні.

Після звільнення рідного міста Щастя, чоловік отримав тяжкі поранення у бою під Георгієвкою і ледь не втратив ногу. Останні 8 місяців «дядя Саша», як кличуть його всі знайомі, лікувався у Львівському військовому шпиталі. За цей час вся його сім’я переїхала зі Щастя до Львова, а сам воїн вже жартома себе називає «львів’янином зі сходу». Єдине, за чим найбільше шкодує Олександр, це неможливість повернутися назад на війну і підтримати там свого сина.

«Я не знаю, чому така доля, бо я вже на цій війні розраховував вже на пам’ятник герою України, полеглому в бою. Але, бачиш, не вийшло. Ще живий хлопець.  Напевно, ще щось завинив людям на землі, бо не забирають мене ніяк», — каже воїн.

— Як отримали поранення?
— Було в мене 20 чоловік і 2 танки. Ми мали тримати дорогу з боку Лотугіно. Але коли почалася вже серйозна війна, був мінометний обстріл і  я потрапив під нього. Перший снаряд розірвався біля танку, а другий прямо на мені і майже відірвав мені ногу. Так сталося, але я ні про що не жалкую. Жаль лише, що вже майже 7 місяців я не можу встати на ноги і повернутися туди назад. Але там залишився мій син і він тримає оборону. Коли ми воювали в одному окопчику, було легше, бо він був перед очима і я завжди знав, що з ним. А зараз живемо від ранку до вечора. Зранку я намагаюся подзвонити і спитати, як минула ніч, бо ночі на війні дуже тривожні, і прошу, щоб Володя віддзвонювався ввечері.

— Чи важко було воювати проти своїх?
Я воював легко, бо я воював за свою батьківщину. Може, я більш розумний, може, більше вчився і старався, бо я ж до 2004-го року був звичайним «русскоязычным населением Донбасса». Я теж вважав Радянський союз своєю батьківщиною, називав Україну «Хохляндією», а українців — хохлами. Але я пройшов цей шлях, побачив, як народжується нова політична сила з наших країв – «Партія регіонів». Я знав, що це надзвичайно слизькі люди, які рвуться до влади і знав, до чого це приведе країну. Особливо вплинув на мене Майдан 2004-го року. Тоді я почав вчитися бути українцем.

Коли мої земляки, особливо брати-афганці, дізналися, що я пішов воювати за Україну, то вони практично зненавиділи мене. І це люди, з якими я прожив 30 років, з якими я пройшов війну. Кожен з них вважав за необхідне подзвонити мені і пообіцяти продірявити мені лоба або відрізати голову.

— Як зачепила війна вашу сім’ю?
— Особливо важко було моїй доньці, тому що вона потрапила в дуже складне становище з батьками чоловіка. Вони поставили їй ультиматум: або вона їде разом з ними у Росію, або вони лишають її тут саму і забирають з собою маленького онука. І тоді вона подзвонила мені і сказала: «Тату, я просто хотіла спокійно жити. Я не думала, що мені доведеться робити такий вибір». Я їй відповів: «Зараз в країні такі часи, що кожен повинен вибрати: або ти за Україну, або ти проти. Ми з твоїм братом свій вибір зробили. Тепер слово за тобою». На моє щастя, дочка обрала Україну, а мої свати відступили і втекли самі, залишивши онука.

— Як влаштувалися у Львові?
— Дуже багато людей приходило до мене зі словами «Ти нас не знаєш, але ми знаємо тебе. Дякуємо за те, що захищав нас». Впродовж всіх цих місяців, що я тут знаходжусь (прим. — у Львівському військовому шпиталі), у мене з’явилося багато нових друзів. І часом мені здається, що я більше житель Львова, ніж Сходу.  Є дві речі, про які я не можу не сказати своїм землякам. Колись, як тільки мене перевели з реанімації, посеред дня до палати зайшла молода дівчина з сином — 3–4 роки йому було на вигляд. А нас було в палаті п’ятеро лежачих «АТОшніків». І він підійшов до мене і протягнув ведмедика «Барні» зі словами «Дякую, що ти мене захищаєш». Ось це яскравий випадок місцевого виховання. Другий випадок трапився перед Новим роком. Прийшов чоловік з дванадцятирічною донечкою Вікою і каже: «Коли ми побачили про вас сюжет, донька попросила, щоб я відвіз її до тебе. І я пообіцяв їй, що ми тебе провідаємо». Він відкрив сумку і почав витягати подарунки, малюнки, а потім дістав скарбничку — порцелянову собачку, вщент забиту грошима. «Ці гроші Віка рік відкладала собі на мобільний телефон, але коли дізналася про тебе, то сказала мені, що обійдеться без телефону, а ці гроші ми мусимо віддати тобі на лікування», — сказав мені її батько.

— Чи плануєте повертатися додому на Схід після закінчення війни?
— Як я можу не повернутися? Ми пройшли крізь вогонь і воду і після цього не повернутися туди? Не влаштовувати там мирне життя? Ми маємо виховувати там таких діточок, щоб вони у Щасті приносили в шпиталь «Барні» і казали: «Я тобі дякую, хлопче, що ти мене захищав», щоб вони збирали гроші у скарбничку і віддавали їх пораненим. Якщо ми не повернемося, то хто це буде робити? Багато проуукраїнськи налаштованих людей вдихнули на повні груди, коли ми тоді прийшли і визволили Щастя, бо нарешті закінчилося це «колорадське» життя і Лугандонія, бо прийшла українська влада і місто стало українським. Я ж для них прапор. Вони дзвонять і чекають. То як я можу не повернутися?