Днями Львів попрощався з Володимиром Гіленком, обличчям культурного часопису «Просто неба», який у місті поширюють безпритульні. Про чи не найвідомішого з львівських безхатьків, його філософське ставлення до роботи і авторитет серед інших бездомних ми поговорили з редакторкою журналу «Просто неба» Мар’яною Сохою.
Не робота, а служіння
Володя вперше прийшов в «Оселю» (прим. львівська спільнота взаємодопомоги) у 2009 році. Тоді він мешкав у «нічліжці» для бездомних. Про журнал «Просто неба» чоловік дізнався від свого сина, теж безхатька, який свого часу його продавав. Володя звернувся до нас і запитав, чи може продавати журнал. Ми звичайно погодилися.
Він дуже серйозно взявся за цю роботу. Кожного дня Володимир продавав і був фактично нашим єдиним постійним розповсюджувачем. Для більшості це була тимчасова зайнятість, а для нього це був стиль життя. Володимир настільки любив продавати, що навіть не називав це роботою. Він завжди казав, що він служить людям, що хоче, щоб у світі було більше добра, а люди більше посміхалися.
«Кожного дня Володимир продавав і був фактично нашим єдиним постійним розповсюджувачем».
Володя настільки любив свою роботу, що для себе часу не знаходив. Він ніколи не зізнавався, коли хворів, ніколи не скаржився на своє здоров’я, хоча в нього і була астма й інші проблеми. Про це ми дізналися лише тепер. А сам він завжди махав на себе рукою.
Володимир завжди був привітним та усміхненим. Він міг просто підійти до вас і зробити комплімент, поцікавитися вашими справи. Якщо він бачив, що турист заблукав чи щось шукає, то підходив і показував людям, як пройти на ту чи іншу вулицю. Буквально два тижні тому ми отримали листа від якогось киянина, в якому він написав, що єдина привітна людина, яку він зустрів у Львові, – це Володимир. Він також писав, що коли заблукав, то Володимир підійшов, провів його до потрібного місця і вже, прощаючись, сказав, що він продає журнал. Ми завжди вчили підходити до людей і пропонувати журнал. В нього була своя філософія продажу журналу – він вважав, що не можна людям щось нав’язувати.
Володя був також дуже терплячим до недоброзичливців. Це зараз всі пишуть про нього лише хороше. А бувало й таке, що люди говорили йому дуже неприємні слова. І про нього, і про журнал. Казали йому: «Ти маєш руки і ноги, йди вагони розвантажуй. Що ти тут ходиш по місту зі своїм журналом?» Або: «Ви секта, гроші здираєте з людей». Він це все чемно слухав, усміхався і йшов собі далі.
З 2010 року ми з Володимиром ходили на «Форум видавців». Мені завжди було дивно, коли до нього підходили громадські діячі, письменники, журналісти. Вони віталися з ним, спілкувалися. А я його питала: «Володю, звідки ви знаєте стільки відомих людей?». На що він мені відповідав: «А я не знаю, хто це. Вони просто завжди в мене журнал купують». Він завжди ставився до всіх покупців журналу однаково. Йому було байдуже, чи це політик, чи турист.
Волонтер та інформатор безпритульних
Володя дуже багато робив для безхатченків. Коли він продавав «Просто неба», то розповідав людям, як і де можна їм допомогти Окрім журналу, він завжди мав з собою листівки з інформацією про місця, де збирають речі для безпритульних, і щоразу казав нам: «Давайте мені більше листівок». В той же час він підходив і до безхатьків, розповідав, де вони можуть поїсти, одягнутися, помитися. Скеровував їх в «Оселю».
Також Володимир часто приходив на роздачу їжі і допомагав нам як волонтер. Він завжди слідкував за порядком і дисципліною в черзі і всі його слухалися, бо любили і поважали. А коли ми йому пропонували їсти, то він відмовлявся і казав: «Це для бідних, а я заробляю. Я можу собі сам купити їсти».
Володя дуже багато зробив для «Оселі». Завдяки йому багато людей дізналися про організацію і допомогли їй. Ми часто отримували лист, в яких говорилося: «Нам так сподобався ваш продавець. Чи можна зробити пожертву?».
Пан Володимир помер 19 жовтня у віці 59 років. Його поховали на Голосківському кладовищі.
0 
