«Моїми першими пацієнтами були два сепаратисти»

233312214

Львівський лікарстоматолог Олександр Бурій відбув дві ротації у складі 4-го батальйону особливого призначення Нацгвардії України. Коли у військкоматі сказали, що щелепо-лицьові хірурги на фронті не потрібні, медик поїхав в АТО добровольцем. З 2014 року чоловік рятував життя поранених бійців на Луганщині: на передовій Попасної та Кримського.

“В другій половині серпня ми прибули в Попасну. Ситуація  тут була непростою: міліція роззброєна, а цивільних мешканців не видно, оскільки сепаратисти залякали їх Нацгвардією. Добре, що хоч неподалік від міста була окружна залізнична лікарня. В перші дні до нас зателефонував мер міста та попросив відновити її роботу, оскільки тут не було ані медикаментів, ані харчування. Навіть ті пацієнти, які потребували стаціонарного лікування, отримували лише амбулаторне, тобто лікарі навідувались до них, коли повертались з передової. Моїми першими пацієнтами були два сепаратисти. Наші бійці їх підстрелили, вони лежали на асфальті. Старший був сильно поранений, молодший відбувся легше – бійці влучили йому в плече.  Як потім виявилось, це були батько з сином. Ми не могли їх залишити: не важливо, за кого вони воюють, вони ж теж люди. Коли вони потрапили до нас, то були такими наляканими, що розповіли все, що знали. Начальник штабу лише встигав записувати. Ми надали їм першу медичну допомогу та відправили в Артемівськ на лікування.

“На фронті одразу відчуваєш, з ким воюєш: з сепаратистами чи професіоналами”

Наступним пацієнтом був наш боєць із позивним Сокіл. Нам передали, що в нього численні поранення. Коли я приїхав на пост, то зрозумів, що до Артемівська бійця просто не довезти, тож оперувати його взялись в попаснянській лікарні. Оперували впродовж 4,5 годин. Пам’ятаю, як він отямився і просив, щоб ми не залишали його в лікарні самого. Говорив, що не може спати по ночах. Ми йому залишили під подушкою пістолет та гранату і сказали: «Ігорю, якщо щось – кидай гранату у вікно». Ми почуємо і через хвилин 10-15 будемо. Десь через два тижні ми забрали його на блок-пост. Деякий час він ще отримував лікування медикаментами, потім почав проситись у розвідку. Ми його не хотіли пускати, але він наполягав. Я приходжу до командира, запитую: «куди йдете?», а вони якраз в розвідку збирались. Недалеко, десь на п’ять кілометрів. Тоді я вирішив Сокола з ними відпустити, але попросив бійців за ним наглядати. Пішов Сокіл, приходить переляканий і каже: «Я дивлюсь на стовп, а він у мене пливе перед очима, наче я в поїзді їду».  Зараз він служить в Києві, в  Нацгвардії. Хоча після поранення йому було важко: комісуватись не хотів, говорив, що буде служити за будь-яких умов.

img006

На фронті одразу відчуваєш, з ким воюєш: з сепаратистами чи професіоналами. Передовсім це видно по тактиці бою. Одного разу в Катеринівці ми потрапили в засаду: тоді якраз проходили таку ділянку, де є різкий спуск і одразу підйом. В цій сірій зоні ми опинились під перехресним вогнем: спочатку навіть не зрозуміли звідки ведеться обстріл. Тоді одного з наших бійців Сергія Іванова дуже важко поранили: снайпер цілився в паховий канал, а влучив нижче – була вражена крупна судина, друга куля влучила в живіт.  Її досі не витягнули, оскільки є загроза, що боєць не зможе ходити. Тоді він просив, аби ми дали йому дві гранати та відходили, але ми й не думали цього робити. Його життя висіло на волосинці. Попаснянська швидка допомога заїхала в сіру зону. Якби не вона, то бійця б врятувати не вдалось. До речі, це був один із рідкісних випадків, коли карета швидкої була в сірій зоні, зазвичай медики оминають такі території. Ми швидко його перенесли в машину та поїхали в Артемівськ. Спочатку в нього був шок, оскільки йому ввели велику кількість кровозамінника, але після важкої операції він таки вижив. Головне, що вижив…

“Якщо на передовій не буде медиків, то хлопцям самостійно не впоратись”

Ще колись у львівському медінституті була конференція щодо того, чому в судинних хірургів немає роботи. Відповідь проста: тому, що таких поранених просто не встигають довезти до лікарні. Кваліфікований лікар лише може трохи відтягнути час, бо він знає, де потрібно натиснути, щоб зупинити кровотечу. Якщо на передовій не буде медиків, то хлопцям самостійно не впоратись. Скільки разів я приїздив з передової і одразу брався оперувати. Зняв форму, броню, вдягнув одноразовий халат і до операційного столу. І так безперестанку по чотири – п’ять операцій в день. Якщо перших пацієнтів я пам’ятаю на ім’я, то з часом я вже й не знав, кого оперую. Ми ж спілкувались по позивних. Зараз, якщо когось з батальйону зустріну, то згадаю лише позивне.

“Перша мішень на фронті для спецназівців та снайперів – лікар”

Перша мішень на фронті для спецназівців та снайперів – лікар, оскільки знайти заміну медику вищої категорії практично неможливо. Значно легше підготувати нового командира взводу. Якщо ти втрачаєш спеціаліста, то йдеться навіть не про те, що нікому буде надавати кваліфіковану допомогу, – в бійців зникає джерело натхнення. Вони вірять в тебе, знають, що, коли щось трапиться, то є хтось, хто буде боротись за їхнє життя, і від цього вони сильнішають духом.

Взимку, коли ми вже були в Кримському, нам потрібно було знайти місце, куди переховати ліки, оскільки вони замерзали навіть у каретах швидких. На Різдво по лінії фронту була тиша. Ми знайшли санаторій «Кримське» та почали тут пристосовувати медичний пункт. Раптово почались обстріли. Карету швидкої снайпери всю обстріляли, поранили водія. Хоч-не-хоч довелось вв’язатись у бій. Водій лежить під машиною без зброї, кричить, щоб я йому автомат кинув. А тобі ніколи: ти намагаєшся з усіх сил захиститись. Молодим бійцям я завжди говорив в перші дні, що зброя має бути з тобою постійно. Може навіть добре, коли  ти з перших днів потрапляєш під обстріли, оскільки одразу береш себе в руки. Але я вже не вперше кажу, видається, що Бог береже наш батальйон. Якщо порівнювати втрати, то в нас вони були мінімальними. Можливо, це все через те, що добровольці – люди вмотивовані, вони знають, чого хочуть. Ще на полігоні в Івано-Франківську деякі люди відсіювались. Вони, можливо, собі щось не так уявляли, тому залишились ті, хто готовий виконати будь-яке завдання. Так, як воюють на фронті добровольчі батальйони – не воює ніхто.

img010

На передовій немає жодного поділу на боєць-командир, всі стоять пліч-о-пліч. Хоча 4-й батальйон сформувався в Івано-Франківську, але якось так вийшло, що кістяк саме зі східної України. Наш батальйон воював не числом, а вмінням. Хоча людей було небагато, але це, можливо, й на краще. Якби  було більше, могло б бути більше втрат. Я маю намір написати про кожного бійця батальйону, бо історій так багато: не можна, щоб про це просто забули. Фронт усіх нас змінив. Як сказав один з бійців: є життя до градів, а є життя після градів. Ті люди, які бачили смерть друзів, побратимів, пережили це, вони вже не можуть жити так, як раніше. Так, нас мало, ми розкидані по всі й Україні, але я знаю що це на все життя, це наші брати. Ми готові в будь-яку хвилину встати знову, якщо буде потрібно.

// Уляна Іванишин