Андрій Садовий грає зі львівськими виборцями в просту, але дієву гру. Вона називається «такий хлопець, як я, міг би мати будь-яку, але я обрав тебе».
Яке наївне серце не розтане від думки про політика всеукраїнського масштабу, лідера парламентської партії з непоганою динамікою підтримки в цілій Україні, який відмовився від місця в уряді (може, й чільного) і парламенті (також не останнього), щоб утретє ощасливити рідний Львів? І хай там скільки розпинається здоровий глузд, підказуючи, що львівська ратуша є зручнішою для старту президентської кампанії 2018-го, навіть роль трампліна Львову лестить.
Виникла парадоксальна ситуація: львівські політики, журналісти, активісти висловлюють до Садового масу претензій, однак мером замість нього бути ніхто не хоче. Навіть не мріє.
Ви бачили жалюгідні дебати перед першим туром? Бачили агітацію? Чи хтось із кандидатів поводився як готовий кинути виклик альфа-самцю й перемогти? Чи хтось із них мав якщо не програму, то хоч уявлення, що таке бути мером? Чи за спиною в когось із них був бодай кістяк нової компетентної команди?
Колишній віце-спікер і один із лідерів «Свободи» для Садового – почесний опонент, чия постать вигідно підкреслює нову вагову категорію львівського мера. Обоє вже не звідси, для обох Львів – плацдарм. Саме рішення провести другий тур, коли до перемоги в першому забракло якоїсь тисячі голосів, – а не домалювати ці голоси, як вимагає традиційна наша політична культура, – надає цьому змаганню значення ритуальної гри, іміджево вигідної для обох. Чим закінчиться ця дуель на тупих рапірах, побачимо за тиждень.
Те, що Львів за десять років не виростив політика, бізнесмена, громадського діяча або середовища, здатного хоча б запропонувати себе як заміну Садовому і його команді, дуже непокоїть.
Масштаб особистостей серед опонентів Садового, які показали себе на цих виборах, розчаровує. Ні народні депутати, які з доброго дива вирішили покинути ввірені їм львів’янами мандати й пересісти в ратушу, ані політики місцевого розливу не справляють враження профпридатних для посади міського голови, надто голови такого міста як Львів.
Але й у команді Садового важко розгледіти компетентну людину, готову за пару років, коли лідер «Самопомочі» в тій чи іншій якості катапультується зі Львова, сісти за кермо. Кілька вагомих постатей, які в цій команді є, вже також перейшли на інший рівень – стали народними депутатами. Найближчі кілька років їм буде (мало би бути) не до львівських муніципальних справ, а тоді, якщо вони повернуться на місцеву політичну арену, то вже у статусі київських парашутистів.
Проблема браку довіри, а отже, занадто вузького кола людей, на яких можна покластись у разі потреби, вкрай актуальна для українського політикуму, і команда Садового не виняток аж ніяк. (Винятком була, хоч як це гірко констатувати, Партія регіонів: там лава запасних завжди була огого.)
Ситуацію, за якої Львову доведеться обирати мера замість Садового – можливо, достроково, – важко спрогнозувати. Можемо слухняно проголосувати за безіменного ставленика Садового, розраховуючи на те, що Андрій Іванович у Києві нас не забуде. А можемо діждатись такого Вашингтона, що мало не здасться – наприклад, Дубневича (того чи другого, без різниці). Або якого-небудь місцевого Черновецького, що підніметься на хвилі постійно роздмухуваного конфлікту між церквою та громадськими активістами. А що? Адже потрапив до міськради чувак, який хотів установити на Високому Замку статую Ісуса Христа заввишки 33 метри.
Думаю про це й замовляю Миколаю: принеси нам, будь ласка, хоч парочку нормальних варіантів 🙂 Не цього року, то хоч наступного.