Львів не має боятися своєї польської історії, – дослідниця

Антрополог Вікторія Маліцька жила у Вроцлаві, Ліоні, Парижі, Лондоні, Токіо, але обрала Львів. Уже шість років вона працює тут представницею Національної бібліотеки імені Оссолінських, налагоджуючи зв’язки між польськими та українськими науковцями. У своєму виступі на форумі сторітелінґу «Майбутнє у спогадах: Львів як вибір», який відбувався у Центрі міської історії, Вікторія говорила про те, чому львів’янам не слід боятись польського минулого, а шоколад і кава заважають місту розвиватись.

Про любов до Львова

Я народилась у старому гарному місті Плоцьку на Віслі. Воно засноване в дев’ятому столітті й кілька десятиліть було столицею Польського королівства. Плоцьк у ста кілометрах від Варшави, тому ми з родиною часто там бували. Вчитися я хотіла десь далі від дому, тому обрала Вроцлав, де закінчила студії з етнології та культурної антропології. Навчалась за програмою Erasmus у Ліоні – до речі, символом цього французького міста також є лев. Потім досить довго мешкала в Англії.

“Якби я могла, перенесла б до Польщі цей спокійний львівський спосіб життя: коли щось не виходить сьогодні, можна зробити це завтра”.

Вперше я була у Львові, ще навчаючись на другому курсі університету, 2004 року. Тривала Помаранчева революція, і ми з вроцлавськими друзями приїхали якось підтримувати українців. Тоді місто дуже вразило мене. Було холодно, падав сніг, місто було сіре, але водночас різнобарвне: всюди були помаранчеві стрічки, прапори. Цей вибух боротьби за демократію справив на мене велике враження.

Наступного року перед Великоднем я знов була проїздом у Львові – ми з директором Варшавського інституту етнології їхали на екскурсію Гуцульщиною. А за пару місяців приїхала вже на довший час на музейну практику. Мешкала в подруги на площі Ринок. Тоді я ще не думала, що залишусь тут, але все стало дуже органічно. Закінчивши навчання, я шукала роботу, й раптом з’явилась вакансія саме в національній бібліотеці імені Оссолінських – там шукали представника у Львові. Я подумала, що це ідеально. Збиралась залишитись на рік, але вже шість років живу тут, і збираюсь залишатись надалі.

_dsc0722-1-_edited

За шість років я стала почуватись справжньою львів’янкою. Це місто, в яке можна закохатись за один день. Дуже люблю цю архітектуру, ці пагорби й вулички, так неочевидно сконструйовані. Я тут зустріла багатьох друзів, які так само закохані у Львів, але ще й мали щастя тут народитись. Якби я могла, перенесла б до Польщі цей спокійний львівський спосіб життя: коли щось не виходить сьогодні, можна зробити це завтра. А ще цю відкритість, артистичний дух, бо тут люди можуть зненацька почати співати, а інші підхоплять пісню. Львів є Львів.

Про проблеми Львова

Я не фанатка картини, яку Львів показує назовні. Образ міста кави й шоколаду – штучний і наївний. Творцям туристичного іміджу міста варто зупинитись і встановити якісь стандарти. Львів має великий потенціал, і якщо над ним працювати, може досягти рівня Кракова чи Праги.

Друга проблема – це міський транспорт. Я щаслива власниця велосипеда й не мушу користуватись маршрутками та трамваями. Взимку, коли не можу їздити на велосипеді, радше пройдуся пішки.

Якби я могла, то змінила б спосіб організації роботи публічних установ, а також те, що все централізоване. Не може бути такого, що Львівський університет підпорядковується Києву – він має бути автономним. Наш багаторічний партнер – Львівська національна бібліотека імені Стефаника – теж не може працювати повноцінно, бо підпорядковується Академії Наук. Це, на мою думку, непорозуміння. Тут потрібні реформи і люди, що розуміють важливість самостійності.

“Львів має великий потенціал, і якщо над ним працювати, може досягти рівня Кракова чи Праги”.

В Оссолінеумі, де я працюю, велика колекція археологічних пам’яток, цінних архівів, рукописів, старовинних книг, картин, скульптур. Установу двісті років тому заснував у Львові польський просвітник Юзеф Оссолінський. Після Другої світової війни фонд перейшов у власність УРСР, і лише частину книжок – 150 тисяч томів – передали Польщі. Зараз ми скануємо часописи й документи, які залишились у Львові, аби польські дослідники могли з ними працювати.

Рік тому спеціальна комісія пропонувала передати господарський архів із бібліотеки Стефаника Польщі в обмін на архіви Національного товариства імені Шевченка. Але через дезінформацію та скандал процес зупинився. Тоді львівська преса не схотіла розібратись у суті питання й змінити думку інтелектуалів міста. Думаю, знадобиться ще років десять або двадцять, щоб знов розпочати цю роботу.

Про проблеми польсько-українські

Мені дуже шкода, що фільм «Волинь» вийшов саме зараз. Стрічка показує лише польський варіант трагічних подій 1940-х років. Це частина історичної політики чинної влади Польщі, пов’язана з посиленням націоналістичних настроїв у суспільстві. Проблема людей у тому, що вони не вміють відокремлювати минуле від сучасності.

Фільм, звісно, мав бути знятий, бо ця історія досі є дуже живою для поляків. Ми по-справжньому так і не примирилися з українцями, як із німцями або євреями. Та зараз важкий для України час. Шкода, що цей фільм не був знятий у 90-ті, коли ця тема теж піднімалась, точилися дискусії. Не знаю, чи допомогло б це, чи зашкодило, але було б уже в минулому. Польське суспільство б уже висловились.

 

Вирішити цю проблему може спільна робота поляків і українців обабіч кордону в місцях, де відбулись трагічні події. Коли ця тема буде краще досліджена, ми зможемо пережити її та йти далі. Цвинтар Орлят теж був великою проблемою для українсько-польських відносин, але ми це пройшли. Якщо буде бажання, все вдасться.

_dsc0745-1-_edited

Я щороку проводжу тут Оссолінські зустрічі, на які приїжджають відомі польські інтелектуали. Я селю гостей у готель «Шопен» і показую їм місто, як своє. Завжди прокладаю маршрут через проспект Свободи, палац Потоцьких, Вірменський собор, саму Вірменку, а тепер і Простір синагог – дуже його люблю. Він споруджений ідеально: це свідчення того, що у Львові потроху реалізується ідея міста, яке об’єднує всіх незалежно від національності. З цього почалась робота з єврейською спадщиною. Важливим був внесок Центру міської історії, який щороку організовує у Львові єврейські студії.

Я  б хотіла, щоб і польське минуле відкрилось для львів’ян, і вони його не боялися. Львів шістсот років був польським містом, але заснований був українцями. Та все ж навіть зараз я дивлюсь на Львів крізь призму польської історії. Це дуже просто: тут на будинках, мурах, сходових майданчиках, вулицях є польські сліди. Ці написи – історія; так само у Вроцлаві є багато німецьких написів, бо мешканці міста погодились із його німецькою історією. Це різні шари минулого, які накладаються один на одного.

 

/фото Владислава Яценка