Городок – невелике містечко на захід від Львова. В минулому – центр торгівлі сіллю, резиденція короля Владислава ІІ Ягайла; місто, якому присвятив свій видатний вірш про бої Першої світової війни австрійський поет-експресіоніст Ґеорґ Тракль. Зараз – районний центр, пункт пересадки на шляху до польського кордону й далеке передмістя, з якого молодь їздить на роботу й навчання до Львова.
Є в Городку велике озеро. Сто років тому парк, пляж і човнова станція приваблювали сюди відпочивальників. Для бідних на водойми околиць Львова це справжній скарб… Який, утім, занедбали. Вода в озері брудна, берег зарослий бур’яном і захаращений сміттям.
Якби для впорядкування озера й парку виділили бюджетні й залучили приватні кошти, це місце могло стати окрасою Городка та в перспективі приносити гроші до міської скарбниці. Проте міська влада не хоче, а громада не вимагає, щоб озеру дали раду. Коли нещодавно сільська рада, якій формально належить озеро, вирішила передати його місту, городоцький муніципалітет відмовився. Лише сонні рибалки сидять на березі, видри перебігають із озера до річки, а лебеді сумно плавають, чекаючи, що хтось кине їм хліба.
Зовсім іншу картину бачимо на березі озера в парку Горіховий гай на перетині вулиць Володимира Великого і Княгині Ольги у Львові. Цю колись так само занедбану, засмічену й майже пересохлу водойму повернули до життя активісти. Обшарпаний кінотеатр радянських часів ремонтують: тепер це Lviv Film Center, на даху якого влітку проводять кінопокази й цікаві зустрічі. Поруч у парку – дитячий майданчик, де за доброї погоди не вмовкає дитячий галас. Це – приклад того, як небайдужі люди можуть змінити середовище, в якому живуть.
У Городку вже також є такі приклади. У Старому парку в центрі міста є будівля зі сценою – колишній місцевий клуб, що збирав на танці бешкетну молодь. Тепер у будівлі кінотеатр і кафе, а на даху – літня сцена, на якій проводять святкові концерти. Навколо Центру культури й дозвілля впорядкували парк, відремонтували дороги, замінили розбиті ліхтарі, тож тепер там можна спокійно гуляти ввечері.
Ми говоримо про декомунізацію, змінюємо назви населених пунктів, знімаємо з будинків радянські герби, але тип поведінки людей залишається тим самим: чекати, поки держава зробить за тебе.
Нещодавно я їхала зі Львова до Городка в маршрутці з украй знервованим водієм. Почувши, що в салоні є пасажирка з пенсійним посвідченням, що прямує до сусіднього села, він обурився: мовляв, чому вона сіла саме до його автобусу й не попередила, куди їде? Почувши від пасажирки, що інших автобусів просто немає, водій запитав: «Чому ви не скаржитесь? Чому не вийдете на пікет? Це ж вам потрібно! Адже не водії мають протестувати».
Не виходять, бо бояться проявляти ініціативу – вона ж бо, як відомо, карається. Звикли нічого не вирішувати й не навчились боротися навіть за те, що для них дуже важливе.
Радянський Союз давав людям доступ до певних благ – медицини, освіти, дозвілля – водночас обмежуючи їх у виборі та свободі дій. Він убив у людях активність, ініціативність і самостійність. Радянського Союзу немає вже двадцять п’ять років, але він досі існує в людських головах. Ми говоримо про декомунізацію, змінюємо назви населених пунктів, знімаємо з будинків радянські герби, але тип поведінки людей залишається тим самим: чекати, поки держава зробить за тебе.
Можна шукати ґранти на облаштування громадського простору. Можна об’єднуватись і робити це спільними зусиллями. Врешті-решт, можна просто почати говорити й шукати небайдужих. Людині слід повернути відповідальність за себе й за те, що відбувається довкола неї. Залишаючись осторонь, вона втрачає шанс створити комфортне середовище вже навіть не для себе – для своїх дітей.
