«Камера забирає в людини життя», — Сергій Буковський

IMG_0028

Сергій Буковський — український режисер, в арсеналі якого десятки документальних фільмів та участь у фестивалі «Берлінале».

Найбільшу популярність йому принесли стрічки «Живі» і «Україна: точка відліку». Кінорежисер ділиться порадами, як і де знаходити героїв для фільму, і зізнається, що для нього знімати найскладніше. Крім того, Буковський радить, в яких випадках за жодних обставин не можна вимикати камеру та розповідає, за які  режисерські прийоми його,власне, й похвалив Стівен Спілберг.

Завдання режисера – в неймовірному побачити прості речі, а в простому — неймовірні

Сьогодні документальне кіно переживає революційний період. Вже не потрібно великих камер з величезними штативами. Можна знімати на мобільні телефони. Нині кожен може наблизитися до людини ще ближче. В цьому є й небезпека: ми знімаємо живих людей і можемо впливати на їхнє життя.

Взагалі люди дуже міняются під впливом камер. Камера забирає в людини життя. Режисер документального кіно — це людина, яка встановлює дистанцію між камерою і героєм. Якщо поставити камеру далеко від людини, не буде контакту, якщо надто близько — також зле. Зрештою, ця дистанція — це і є кіно.

Часто наші герої є довкола нас — у нашому домі, на вулиці, в селі. Завдання режисера — в неймовірному побачити прості речі, а в простому — неймовірні. Треба тільки розплющити очі і подивитися уважно. Життя — це як телеканал Discovery. Нам ж цікаво спостерігати за тваринами. Потрібно так само спостерігати і за людьми, які тебе оточують. Режисерфільму «Інший Челсі» Якоб Пройс два роки спостерігав за життям в Донецьку, перш ніж зняти фільм. Потрібно завести собі блокнот і занотовувати все цікаве. Це має бути звичкою як режисера, так і журналіста.

Навчіться працювати з тишею

Надважливим елементом документального кіно є звукове оформлення. Кожен звук може впливати на емоції глядача, на сприйняття фільму, на атмосферу та настрій стрічки. Я дуже обережно ставлюся до музики. Найпростіше банально дати мелодію скрипки, щоб розчулити глядача, але є набагато цікавіші звукові прийоми.

Наприклад, тиша. Ефект тиші зробити дуже складно. Це не просто виключити звук. Це і скрип підлоги, і дихання людини. Австрійський режисер Міхаель Ханеке у фільмі «Біла стрічка» досягав ефекту тиші впродовж місяця. Зрештою, якщо все-таки давати музику, то робити це на контрастах з тишею. Тоді це має певний ефект.

Сергій Буковський

Найважче — працювати з публічними людьми

Діти і люди літнього віку — це дві категорії, яким байдуже, що їх знімають. В них его ще не прокинулось, або вже зникає. Їм байдуже як вони виглядають. Їх не турбує, що скаже суспільство. Найважче працювати з публічними людьми: їх важко змусити проявити емоції. Хоча є один дієвий спосіб, як це можна зробити.

Я, зазвичай, показую герою хроніку, завдяки якій він може пригадати приємні спогади. Тоді герой розслабляється. У фільмі «Точка відліку» ми показали Леоніду Кравчуку кадри, в яких він побачив представників радянського істеблішменту, яких знав особисто. Після цих кадрів він почав значно більше і емоційніше розповідати.

Взагалі всі люди на перший погляд — погані актори. Але це тільки тимчасово, допоки вони себе контролюють. Спершу люди поводяться перед камерою так, як вони намалювали собі свій образ. Але варто провести з людьми тиждень і вони тебе вже не помічатимуть. Люди перестають себе контролювати і поводяться природньо.

Найчастіше в документальному фільмі застосовують класичне інтерв’ю. Це швидкий засіб добратися до істини. Однак, значно цікавіше і складніше брати інтерв’ю, спостерігаючи за поведінкою людини. Коли вона робить щось для неї звичне. В цей момент людина розповість тобі про все. Це можна назвати прихованим інтерв’ю.

Забудьте про поспіх

Не можна знімати документальне кіно поспіхом. Режисеру з героєм потрібно випити хоча б кави. Хоча інколи, щоб викликати в людини довіру, потрібні роки. Якщо твоїй герої — люди літнього віку, то варто привезти їм подарунки: повидло, яблука, горіхи.

Не можна починати інтерв’ю з того, що цікавить, насамперед, тебе. Питання, яке стосується твоєї теми, має бути десяте або двадцяте за порядком, але не перше. Наприклад, якщо герой — селянин пенсійного віку, варто поговорити з ним про врожай, про пенсію, про внуків, про здоров’я. Не шкодуйте часу, плівки чи карти пам’яті. Часто в людей в перші хвилини може бути стрес від камери. Завдяки таким розмовам цей стрес минає.

Гіпнотизуйте своїх героїв

Щоб переконати вашого героя, що він дійсно цікавий персонаж, потрібно «загіпнотизувати» його своєю зацікавленістю. Коли людина бачить, що нею хтось зацікавився, то їй самій стає цікаво, чому. Наприклад, для бабусь із села режисер може стати знахідкою. Якщо проявити до них щирий інтерес, вони намагатимуться за тебе зачепитися. І тоді ти стаєш  для них більшою розвагою, ніж вони для тебе. В результаті виникає взаємність.

Не потрібно також заважати людям говорити і підганяти їх. Потрібно мати терпіння. Якщо людина задумалася — дати їй час і вона скаже щось геніальне. А інколи спостерігати за народженням думки може бути цікавіше, ніж слухати, що скаже герой. Також важливо в цей час не вимикати камеру. Та й загалом відчувати, коли вимкнути камеру, настільки важливо, наскільки знати, коли її ввімкнути.

Якщо в одному фільмі декілька героїв, то обов’язково між історіями мають бути паузи. Це дає можливість і глядачу, і режисеру відпочити та осмислити все почуте. Це свого роду філософські роздуми, які є найціннішими у фільмі. Зрештою, так вважаю не тільки я. Так вважає і Спілберг, який бачив мої фільми і сказав, що це дуже хороший режисерський прийом.

Умійте прощатися 

Найважче — це попрощатися з героями. Це набагато складніше, ніж здобути інформацію. Зазвичай, під час прощання відбувається все найцікавіше. Коли знімальна група вже сіла в машину — саме в цей момент герой твого фільму може сказати слова, які будуть ключовими. Це ще один випадок, коли камеру не можна вимикати.

Потрібно також старатися, щоб після тебе в людей залишилися приємні спогади. Треба дуже делікатно пояснити людині, що на тебе чекають інші люди. Важливо потім підтримувати з ними зв’язок.

Все, що не знадобиться у фільмі, —  видаляйте без жалю

Для режисера завжди постає дилема: що робити з 1000 годинами матеріалу, коли  для фільму потрібно 2—3 години. В таких ситуаціях слід селекціонувати матеріал відповідно до структури сюжету. Зазвичай, спершу я відбираю матеріал, без якого фільму не буде. Частину матеріалу я відкладаю в резерв. Все, що не пригодиться у фільмі, потрібно безжалісно видалити, навіть якщо це дуже крутий матеріал. Хоча в цей момент ти завжди пригадуєш, скільки часу і зусиль витратив, щоб все це зняти. Це дуже клопітка робота, яка вимагає мужності. А взагалі я керуюся принципом, який на перший погляд може здатися парадоксальним: поганий режисер викидає поганий матеріал, а хороший режисер — гарний матеріал.

Шукайте гармонії у кадрах

Всі кадри повинні між собою гармоніювати. В іншому випадку окремі успішні кадри будуть притягувати до себе більшу увагу, ніж сам фільм. Щоб цього не сталося, при зйомці потрібно думати про структуру. Буває так, шо матеріал дуже крутий, а фільм з нього зробити складно. Буває й навпаки — матеріал не ідеальний,  але є чітка структура, розвиток дії, і фільм класний.

Тому перед тим, як виїхати на зйомку — у вас в голові має бути ідея та структура. Немає нічого поганого в тому, що ваші кадри прораховані від першого до останнього. Хоча дуже важко все передбачити по сценарію. Документальне кіно — це баланс між задумом і реальністю, яка часто значно барвистіша, ніж задум. Треба бути завжди готовим і не боятися, що життя вносить свої корективи. Але бажано, щоб задум і результат були схожими. Треба думати над кожним кадром, для чого він тобі, бо інакше буде хаос.

Сергій Буковський

Мистецтво не для того, щоб показувати, як твій герой наприкінці стрічки тумбочкою вбиває своїх сусідів

Мені не подобається тенденція в сучасному кіно, коли глядача намагаються переконати, що життя — це лайно. Це найлегше, що може бути. Набагато складніше переконати глядача, що нам є заради чого жити. Не подобається мені і те, що зараз реальність зазвичай показують через нецензурну лексику. Тобто якщо є матюки — це вже кіно про реалізм. Таку тенденцію я побачив під час Одеського міжнародного кінофестивалю. І мені здається, мистецтво — це щось інше, ніж показувати, як твій герой наприкінці стрічки тумбочкою вбиває своїх сусідів. Хоча фільм «Плем’я» дуже професійно і класно знятий.

Також мені не подобається культ жертви, який присутній у фільмах про Україну. Це неправильно. В нас є багато гідних героїв, сюжетів з історії, які варті уваги і про які мало знято документальних фільмів. Наприклад, тема шістдесятників. Потрібно знімати людей, які мають, що розповісти про нашу історію. Не можна дозволити їм піти в небуття. І було б чудово створити архів візуальної історії України.

Взагалі, я не вірю в миттєве відродження українського кіно, але тішить те, що бодай є якийсь рух. Є молоді люди, які знають де знайти гроші і вміють якісно працювати. Є надія, що у них все вийде.

Сергій Буковський рекомендує: «Finding Vivian Maier», «Grizzly Man», «The Salt of the Earth», «Man on Wire», «Searching for Sugar Man».