Історія однієї депортації

Це спільний спецпроект Крим SOS та Громадське.Львів. Ми спробували розповісти історію депортації бабусі співзасновника Крим SOS Аліма Алієва . Під час депортації Нійяр Біта було 17 років. 18 травня 1944 року o четвертій годині ночі у її будинок увірвалися троє озброєних солдат і дали 15 хвилин на збори. Насправді ця історія не є історією однієї людини чи сім’ї. Тисячі кримських татар пройшли цей шлях: від прокидання серед ночі, довгої дороги у переповнених вагонах, до бараків, та страшних поневірянь на чужині. Сьогодні вже онуки жертв депортації розповідають ці історії, які неможливо забути.
Ось  вся історія:

Я народилася в с. Біюк К’аралез (зараз Червоний мак) Бахчисарайського району. Під час депортації мені було 17 років. 18 травня 1944 року o четвертій годині ночі в наш будинок увірвалися троє озброєних солдата і дали 15 хвилин на збори.

Ми думали, що нас поведуть розстрілювати. Один з них приходив до нас на кілька днів раніше, робив перепис родини. Сказав тоді, що беруть на облік населення. Мати тоді приготувала суп з локшини і нагодувала цього солдата також.

Спочатку нас зібрали біля сільського кладовища. Коли пішли за наступною групою, мій батько відправив племінника Джафера і мене в наш підвал. Джафер забрав звідти барана, а я перелізла в наш будинок через вікно, так як двері вже були забиті, і забрала свій же патифон. Коли Джафер привів барана, то мій батько зарізав його і роздав м’ясо присутнім.

Звідти нас повезли до станції Біюк Сюрень (Танкове). Ми трималися разом з родичами. Однак нас насильно відірвали один від одного. Бабусю і сім’ю дядька посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Пізніше моя бабуся помре там від голоду. Нас же везли більше місяця в товарних вагонах і привезли в Зінгату, район Янгіюля, Узбекистан.

Поселили нас в бараках, розташованих на краю каналу, яким поливали поля. Вода в каналі була каламутною, немов бруд. Пити її можна було лише після того, як вона відстояла. Багато хто захворював на тиф через таку воду. Була повна антисанітарія.

Захворіла і я. Коли я захворіла, то подумала, що туберкульоз. Ми разом з одним хлопцем, який так само захворів, поїхали до лікаря. Він мене оглянув і сказав, що це просто виснаження. У мене були якісь копійки, і зрадівши, що у мене немає цієї хвороби, я купила собі на них морозиво. А хлопець, який поїхав зі мною – незабаром помер. У нього був туберкульоз.

Ми знаходилися як в таборі. Жили в очеретяних бараках. Раніше там жили в’язні. Потім це місце звільнили для нас. Було тісно. Щодня у нас виявляли 7-8 трупів. Іноді не було їх сил ховати, і було таке, що з’їдали шакали. Кожен день ходили в комендатуру відзначатися.

До Криму ми повернулися в 1989-му році