Ірина Швайківська, вірш Ліни Костенко «Балада про дим»

Заслужена артистка України Ірина Швайківська виконує вірш Ліни Костенко «Балада про дим».

Балада про дим
Пам’яті австрійської письменниці Інґеборґ Бахман

У центрі міста, в людному будинку,
Такий-то поверх, скількись там годин,
Знайшли якусь обвуглену блондинку,
І то тому, що вже дошкулив дим.

О третій ночі — або і в чотири —
Вона згоріла, а ніхто не йде.
То дим подумав і з її квартири
Пішов по сходах кликати людей.

Він проникав у двері, у шпаринки,
Він заглядав у вікна, де чиї.
Він їм казав: хвилина, півхвилинки! —
Ще, може б, якось винесли її!

Він був кошмарний, як з Агати Крісті,
Блакитним шлейфом в спальні заповзав.
Він їх будив, він лоскотав їм ніздрі
— Проснітся, люди! — так він їм казав.

А люди спали. Людям снились жахи.
Хтось щось палив. Їм снилася війна.
А дим казав: — Вона вже грала в шахи
Сама з собою. Виграла слона.

А дим казав: — Та це ж не при потопі!
Де ж подівались людські голоси?
В такій перенаселеній Європі,
В такі цивілізовані часи!

Вона ж металась в тій модерній хаті,
Там плавив скло вогонь по стелажах!
Вона ж згоріла у тому багатті
Із власних віршів, це ж хіба не жах?!

Мікро-Содом, зашторена Гоморра,
Просніться, люди, чуєте, біда!
Гули вже сходи маршем Чорномора,
Стелився дим, як сива борода.

Вже дим, як пес, — він лащився, звивався.
Уже пластмаса танула, як лід.
І врешті-решт хтось перший здивувався,
На сходи вийшов глянути в проліт.

Чи Пруст, Марсель, був більше одинокий
В слоновій башті, схожій на ладдю?!
…І от вам, люди, жменька мого попелу.
Спасибі за компанію. Адью.