Чому я читаю страшні казки і всім раджу

451da290ab3f1009954bed535be34fbc-1

У глибині душі я дуже по-дитячому вірю, що люди, які переконані, що раніше світ був кращий, думають так саме тому, що читають мало страшних казок і дивляться забагато телепередач.

Напевне, в дев’ятнадятому столітті тільки французи могли додуматись до тематичних нічних клубів про смерть. Але у вікторіанські часи з дивацтвами щодо смерті від них мало відставали й інші народи: англійці розсилали запрошення на похорони, американці робили прикраси з волосся померлих родичів — кожен чудив, як тільки міг.

8ad48dfa1ecc75cd9c64efa5c7b2eb5d

Упродовж двадцятого століття індивідуальна смерть звичайних людей поступово зникала з вулиць і газет: зараз навряд чи де і побачиш пишні похоронні процесії з кіньми у траурних плюмажах на гривах і майже ніхто не друкує некрологів. З іншого боку, смерть на екрані ставала скандальнішою або гламурнішою. Досить згадати, як підскочили продажі альбомів Девіда Бові піля його смерті, або як показують вампірів у “Сутінках” чи зображення будь-якої авіакатастрофи, щоб мати поняття про те, як смерть, якої ми тепер майже не бачимо в повсякденні, виглядає в медіа.

Скандалізація створює і втілює людські страхи, а страх необхідний людям, щоб існувати.  Ну, крім, хіба що, Спока і Шелдона Купера — але давайте погодимось на тому, що Спок не зовсім людина, а Шелдон не зовсім існує. Людина має вроджену потребу переживати певну кількість різних емоцій, і не тільки приємних: нам треба переживати страх, горе і біль. Люди завжди переповідали страшні казки. Якщо ви раптом належите до тих, хто вірить, що раніше казки були добріші і взагалі показують зараз дітям невідомо що, я дуже рекомендую таки перечитати старіші видання народних казок на будь-який смак і вжахнутись. Іноді може скластися враження, що ті народи, які творили свої народні казки, колективно були неабиякими садистами.

“Люди, які переконані, що раніше світ був кращий, думають так тому, що читають мало страшних казок і дивляться забагато телепередач”.

Я вірю, що в певному сенсі старі казки і сучасне фентезі набагато чесніші за багато “реалістичної” літератури і за левову частку медіа. Бо показують те, що може викликати страх, горе і біль, без скандалізації і евфемізмів. Я далека від ідеалізації старих добрих часів, тому дозвольте мені сказати прямо: світ є і завжди був паршивим місцем. Ба, більше, до того, як люди винайшли антибіотики, вакцинацію і підписали Женевські конвенції, світ був набагато паршивішим місцем, ніж зараз. І мабуть, я так щиро впевнена в цьому саме тому, що читаю багато страшних казок, страшного фентезі, страшної нон-фікшин літератури і тільки необхідний мінімум медіа. Ще я в глибині душі дуже по-дитячому вірю, що ті люди, які переконані, що раніше світ був кращий, думають так саме тому, що читають мало страшних казок і дивляться забагато телепередач.

Оскільки в людей є потреба відчувати певну кількість страху, але вони не черпають його в страшних казках, люди починають шукати його в медіа. Нік Девіс в “Новинах пласкої землі” блискуче описує, як легко налякати людей Чорнобилем: дрібка невігластва, дрібка неперевіреної інформації, дрібка недомовок, дрібка емоцій.

(c) National Galleries of Scotland; Supplied by The Public Catalogue Foundation

Ми недоотримуємо ірраціонального страху з казок, бачимо скандальний жах на екрані: і саме тому ми так часто боїмося терористів, чорних трансплантологів, біженців і рівня розлучень. Канонічним прикладом є страх авіакатастроф – і я сама страшенно боюся літати, попри всю інформацію про мізерний рівень ризику загинути в літаку порівняно з ризиком скрутити собі в’язи в таксі по дорозі до аеропорту, яку сумлінно напхала собі до мозку. Ми колективно вигадуємо собі пострах і монстрів і не бачимо, і не боїмося справжнього зла і страху. Я думаю, що всі, хто слід за Максом Вебером повторили історію про розчаклування світу, дуже помилились. В іншій формі ми шукаємо собі в довкіллі того ж, чого шукали раніше в священних гаях і бісенятах за пічкою. Замість переповідати страшні казки ми переповідаємо інші страшні казки: хтось пише фентезі, а хтось скандалізує авіакатастрофи. Сам по собі цей пошук монстра, як і преживання будь-яких інших емоцій не добрий і не поганий, він просто є.

“Ми недоотримуємо ірраціонального страху з казок, бачимо скандальний жах на екрані: і саме тому ми так часто боїмося терористів, чорних трансплантологів, біженців і рівня розлучень”.

Людям потрібні емоції. Люди – не робот і не машини. Люди переживають. Біда тільки в тому, що ми не знаємо, що історії, які ми розказуємо зараз – страшніші історії за ті казки, які ми розповідали раніш. Спершу ми лицемірно виганяємо уявних монстрів і погані закінчення з побуту і публічного простору. А потім замість уявних монстрів ми населяємо монстрами реальність. Бо скандальні смерті з сучасних казок, які не називаються казками, це тільки мала частина правди. Крім авіакатастроф, люди помирають від інфарктів, грипу, від того, що не пристебнули ремінь безпеки, від рук партнера в шлюбі, від старості, від тисячі різних причин. Смерть буває страшна, буває видовищна, а буває нудна, буває спокійна, болісна, буває, вона приносить сльози, полегкість, злорадство, смирення і ще тисячу різних переживань. Монстри вчать нас, що смерть, страх, біль, буває тільки одного типу. Ще монстри, яких ми вигадуємо собі, вчать нас, що бути добрими треба зі страху, або тому, що це виплачується.

haunted-air-14

Казки вчать нас, що добрим треба бути тому, що люди поводяться зле від інтелектуальної і емоційної дріб’язковості і несвободи. Казки вчать нас чинити так, як правильно, нехай навіть вони погано закінчаться. І вчать нас, що, зрештою, всі монстри – тільки вигадка.