Пані Галина живе разом з чоловіком у львівському геріатричному пансіонаті, більш відомому як будинок престарілих. І вони чи не єдині тут, хто усміхається. У коридорах закладу людно – незабаром обід. Пенсіонери переважно ходять поодинці або відчужено дивляться в одну точку. Жінка, на вигляд років 50, з шаленими очима ганяє кішку. Нічого навколо для неї не існує. Чоловік у заплямованій сорочці не відводить погляду від вікна. На привітання не реагує.
Облуплена фарба на стінах, темні вузькі коридори. На підлозі де-не-де килими, на яких від бруду не видно малюнку. Стоїть стійкий старечий запах. Тхне сечею.
«Сюди привозять різних людей, – пояснює пані Галина. – Часто селять безхатьків, пияків»
Пані Галина намагається з ними боротися: «Я така мала, задириста, люблю си бити. Інколи просиш, говориш, кричиш – не допомагає».
Вона ходить, тримаючись за стіни. У жінки проблеми з координацією – часто падає, втрачає свідомість. У пансіонат прийшла сама у 45, після того як перехворіла на запалення мозку і не захотіла, хвора, бути тягарем для рідні.
«Комар її вкусив», – сміється її чоловік Володимир. Про енцефаліт – причину появи дружини у будинку престарілих, вони тепер переважно жартують.
«Через хворобу я не могла ходити і бачити, але змусила себе. Як щось задумаю, то має збутись. Я оптимістка»,–- каже жінка, озираючись на чоловіка. Вона любить розповідати історії і для кожної у неї є свій хепі-енд.
“Мені казали, що тут буде важко вижити”
«Ніхто не знав, що я сюди пішла, – розповідає пані Галина. – Перший чоловік сказав, що йому каліки не треба годувати. Завіз мене в Якутію на БАМ у 80-ті роки і потім лишив. Я жила ще трохи вдома. Але в селі треба працювати, мати здоров’я. От я і оформилась сюди сама».
«Мені одразу сказали, що буде важко тут вижити. Люди різні бувають, з різними долями. Але я не жалію», – жінка з любов’ю озирається на чоловіка. Той по-парубочому підмигує.
У подружжя тут своя «квартира» – крихітна кімната з двома ліжками, телевізором. На стінах вирізані з картону метелики, образи і радянський килим. Пан Володимир сидить на ліжку, усміхається і не відводить погляду від дружини. Він не може ходити і погано говорить – нещодавно пережив інсульт.
Сім’я мешкає на другому поверсі, ліфт в пансіонаті не працює. Тож виходити на прогулянки часто не вдається – пан Володимир пересувається тільки у візку.
«Ми ходимо до церкви, саджаю його на коляску. А він жаліє мене і каже, що нікуди не хоче виходити. Я його все муштрую: вставай, ходи, – на слова дружини пан Володимир шаріється і винувато позирає спідлоба. – Але ж ходити по сходах – це хороше тренування. Накачую ноги. Не падаю духом. Я ж оптимістка», – вкотре повторює пані Галина.
Вона шукає позитив у всьому і намагається абстрагуватися від безвиході, якою наповнені стіни закладу. На їхньому другому поверсі люди різні, але більшість з них може самостійно ходити і їсти. З кожним поверхом ситуація погіршується: на четвертому і п’ятому люди роками не виходять з кімнат.
«Головне – щоб було де виспатися: у теплі, не в холоді, – відповідає пані Галина на запитання про умови. Годують тут, як доведеться. – Дякувати Богу, хоч щось дають. Дивишся, буває, з маршрутки – людина у смітнику колупається. А ми з голоду не вмремо, – жінка не любить нарікати на життя. – Я не вважаю, що у мене погана доля»..
Інколи, переважно на свята, до пансіонату приходять волонтери, накривають столи і тішать мешканців подарунками.
«Всі хочуть мене бачити. Приїжджають подружки з Америки, з Польщі. Сестра приїжджає», – розповідає жінка. Їй пощастило – про неї пам’ятають. Для багатьох людей геріатричний пансіонат став ізолятором від світу. – Головне – що ми двоє. Дуже добре. Буває, подивишся на людей – страшно стає».
«Головне – що нас двоє»
З паном Володимиром вони познайомились тут, у пансіонаті, 1999 року. Звела санітарка. На чоловіка тоді кидала оком не одна мешканка закладу – навіть працівниці задивлялися. Але він обрав пані Галину. Відтоді живуть разом. Навіть зіграли справжнє весілля, про яке гуділо більшість місцевих ЗМІ. Після того, щоправда, жінка не любить журналістів.
«Розписалися, зробили, як-то кажуть, баль, – згадує жінка. – У нас росло багато рози чайної, Володя назбирав, я лікьору наробила. То ми сусідів покликали, трошки собі посиділи».
Пані Галина постійно вигадує собі заняття – телевізор не любить дивитися. Каже, дурниці показують. Переважно вишиває ікони.
«Мене рідко коли можна на ліжку застати. Я постійно десь никаюсь, щось роблю, вишиваю. Кажуть, дурний роботу знайде. – Жінка не має, як падати духом – відчуває на собі відповідальність. – Я ж ніби маю дитину на руках. Інколи бува ляже собі, захропе, то я можу клубком запустити», – сміється.
Обом за шістдесят, але поводять себе часом як діти: «Навіть постіль прошу з метеликами», – показує на постіль, де вмостився пан Володимир. Там справді рожеві метелики.
«Мені вже купа років. А серце молоде. Воно ніколи не буде старим. І мені буде 80, а серце буде молоде. Прийшли дівчата, принесли пляшку кагору – он стоїть досі. Я більше солоденьке люблю. Тому чекаю Миколая – буде купа подарунків. Кажуть, від цукерок поправляються. І що, видно?»
У пансіонаті час обіду. Пані Галина збирається у їдальню, пан Володимир доїдає борщ – їжу йому приносять у кімнату. Ще сьогодні дають рідку пшеничну кашу і ложку тертого буряка. Чоловік жадібно з’їдає це за кілька хвилин.
«Роки йдуть, хвороба бере своє. Найголовніше – не падати духом. А решта – прибуткове. Я як зайду в їдальню, кажуть: Галя прийшла, буде весело, – пан Володимир ствердно киває. – Буду вічно молода».
текст Альони Вишницької