«Бог, Україна, народ, родина – ті цінності, заради яких варто проливати кров», – Тимур Баротов

 

        Тимур Баротов – доброволець батальйону “Айдар”. Після закінчення військового училища почав служити у Військово-Морських Сил України в Севастополі. А після анексії Криму переїхав з родиною до Львова і пішов воювати на фронт. Зараз бере участь у військових вишколах, де навчає молодь захищати себе. Але дуже хоче, щоб ті навички не знадобились.

 

Чому 2010 року Ви звільнились з Військово-Морських Сил?

         Тоді Президентом став Віктор Янукович. А Президент є водночас Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил. Ми дивились інавгурацію у штабі флоту. Я запитав: «Як офіцер може виконувати накази Верховного Головнокомандувача, який жодного дня не служив в армії, не присягав українському народові ще й двічі сидів у тюрмі?». Це було сказано з таким болем, а мої колеги думали, що я жартую, і відповіли: «Не хочеш виконувати накази – звільняйся».

Так я і зробив. Після звільнення займався громадською діяльністю, був заступником голови Спілки офіцерів України в Севастополі, знімав військово-історичні фільми «Коли говорять тіні» та «Морськими дорогами Тараса».

 

site1

Таємна кишенька, в якій Тимур зберігає свої талісмани

             2012 року Ви виступили на парламентському засіданні із доповіддю про можливу анексію Криму. Як відреагували депутати?

Це було засідання Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони України. Але його провели не в Парламенті, а в комітеті, бо в той день депутати заблокували трибуну і фактично зірвали слухання. Зі всіх депутатів, які були присутні на засіданні, лише Сергій Гриневецький підійшов і погодився із доповіддю, зазначивши, що така ж проблема сепаратизму є в Одеській області.

Ще з дев’яностих років  Росія запровадила своєрідну чистку в Криму: тих, хто склав присягу Україні, не допускали на кораблі, у військові частини. Таким військовим видавали припис і переводили на Північний чи Балтійський флот. Офіцери обурювались, але їм відповідали: “Ти відмовляєшся виконувати наказ?”. З України ж ніяких наказів тоді не надходило.

За той час у Севастополі опинилось дуже багато колишніх російських військових, які обіймали посади в міській раді. 2010 року російські військові отримували до 27 тисяч гривень тоді, як я отримував до 2500 гривень.

site2

Тимур Баротов проводить навчання у військово-патріотичному таборі в Зашкові

 

              Ви намагались протистояти російській пропаганді ще до анексії Криму?

У Севастополі ми мали телерадіокомпанію «Бриз» Військово-Морських Сил України. За допомогою «Бризу» і газети «Флот України» інформували місцевих жителів про історію країни та реальну ситуацію. Дехто це сприймав. Але «ватників» з кожним роком більшало. Російські офіцери після служби звільнялись і залишались у Севастополі. Вони отримували український паспорт, йшли у військкомат, давали свої документи – і Україна платила їм пенсію від 15 тисяч гривень.

 

              Що спонукало Вас покинути Крим після анексії?

1 березня 2014 року, коли почалась висадка російських військ через Керченську переправу, мені подзвонили і сказали, що я є у списках на нейтралізацію. Не знаю, що це означало. Але ті, хто належав до таких списків і не виїхав, зникли.

Ввечері того ж дня я, забравши дружину і тринадцятирічну доньку, виїхав з Криму. Коли нас перевіряли на блокпостах, відповідав, що їду на курорт до Трускавця. Не знайшовши нічого забороненого, солдати пробили два задніх колеса в машині. Від’їхавши від блокпосту, я вирішив подивитись, що сталось з колесами, але побачив, що звідти до мене йдуть люди. Тоді сів у машину і проїхав близько 30 кілометрів, поки колеса майже не задиміли.

 

              Чому саме до Львова?

Мої батьки тут живуть. Я тут виріс. Тому інших варіантів не було.

 

               Як призвичаїлись?

З першого дня дочці дуже сподобалось в школі. Після місяця навчання вона заявила, що не хоче повертатись до Криму. А через рік те саме мені сказала дружина.

До цього часу ми не маємо свого житла. Так, переселенців дуже багато. Але минулого року зі всіх 11 тисяч переселенців у Львівській області лише 26 людей пішли воювати.

Зараз готуємо пропозиції і в Парламент, і в Кабінет Міністрів, щоби депутати вирішили питання з квартирами. Ми розуміємо, що всіх забезпечити квартирами не можливо. Але є така категорія, яких справді небагато. І вони йшли на фронт, кидаючи родину без нічого. Я пішов добровольцем в «Айдар» і не знав, що ми ввійдемо до складу Збройних Сил.

 

 

site3

Тимур Баротов проводить навчання у військово-патріотичному таборі в Зашкові

                  А дружина переконувала не йти?

Вона не знала. Я сказав їй, що їду під Київ інструктором вчити солдатів. Ніхто з родини не знав. Можливо, батько здогадувався, бо він також військовий.

Коли в батальйон приїхав Валерій Гелетей (тоді – Міністр Оборони України) з військовим журналістом,  я намагався уникнути камери. Але коли Міністр підійшов до мене, я доповів, хто такий. В той час камера була за моїми плечима. Мою доповідь показали в сюжеті. Саме тоді мама і дружина дивились телевізор і дізнались правду.

А потім мене 16 днів не було на зв’язку. Ми брали участь в черговій операції, в якій я отримав поранення. Весь цей час мама кожного дня ходила до церкви. Я подзвонив родині, коли їхав до госпіталю, сказав, що зі мною все добре. А пізніше  зізнався, що був поранений.

 

                   Є у Вас оберіг, який допомагає в бою?

Після поранення в мене залишилась кокарда Морської піхоти з мого берета, що згорів під час поранення. Це був мій перший оберіг. Ще в мене є така чарівна кишенька, де я ношу всі свої талісмани: образочки привезла сестра, один браслетик сплела дочка, інший – її однокласниця, маленьку ляльку-мотанку зробили також однокласники дочки, дримбу подарували мені в Коломиї. Маю ще вервицю і хрестик.

 

site4

Обереги бійця: фенічки, образочки, кокарда Морської піхоти та лялька-мотанка

 

                  Побутує думка, що якби не Майдан, не було б ні анексії, ні війни…

Це не так. Росія давно готувалась до повернення України в лоно своєї імперії. Московська пропаганда працювала у Севастополі ще з 1991 року. А з 2012 року в Криму з’являлись біг-борди «Українського вибору», керівником якого є Віктор Медведчук. Він, за російським сценарієм, мав стати наступним Президентом і допомогти возз’єднанню України з Росією. Не скажу, що Майдан був випадковим. Але він був спробою нарешті розбудити українців.

 

                    Чому існує прірва між суспільством і військовими?

Насправді війна вже втомила. Більшість людей намагається відокремитись: це відбувається десь далеко. Всі хочуть жити в мирі. І це нормально. Але водночас свідомість нашого суспільства дуже перекручена. І її потрібно негайно змінювати. Хоча б навчитись називати речі своїми іменами. Якщо в країні війна (а це так), то вся держава повинна працювати на те, що в ній перемогти. Бо у всіх нас є квиток в один кінець – або ми здобудемо перемогу, або України більше не буде.

Ми іноді зустрічаємось з місцевими хлопцями, які не служили і не хочуть служити. Коли питаємо: «Чому?», вони відповідають: «А за кого воювати? За Порошенка?». Це дратує атошників. Тому, що ми не за Порошенка йшли воювати – ми пішли воювати за Україну. Деякі місцеві  хлопці кажуть: «От якщо Росія  прийде сюди, тоді я захищатиму свою хату». Якщо Росія прийде сюди, то вже не буде кого захищати. Ті, що так кричать, будуть з валізками за кордон втікати.

 

 

site5

Тимур прощається з учасницею військово-патріотичного табору в Зашкові

                     На фронті більше щирості, ніж в суспільстві?

Так. На війні все загострене, оголене. Там кожен показує себе справжнім. Без прикрас. Там я знаю, що життя побратима залежить від мене, а моє життя – від нього. Ми стоїмо пліч-о-пліч і розуміємо, що наш зв’язок дуже важливий. Ми боремось за одні цінності, за одну мету і сьогодні, і завтра…

                     Чого вчить війна?

Війна не вчить – вона калічить. І фізично, і морально. Калічить життя, долі. Забирає все. Хто може, той після війни встає, а хто не може, той залишається калікою. В той момент, коли на фронті поруч гинули побратими, я відчував, наскільки все в світі  неважливо. Абсолютно все, крім життя, крім родини, дітей і землі, яку я захищаю. Бог, Україна, народ, родина  –  ті цінності, заради яких варто проливати кров.  Я плакав, коли побачив, як діти 1 вересня 2014 року на Луганщині йшли зі школи у фартушках, бантиках, з квіточками. Дивився у вікно з машини, коли їхав у госпіталь, і не стримав сліз. Я бачив, за що воюю – діти до школи пішли. Пішли там, на Сході. На тих теренах, які ми вже звільнили. Це той момент, коли ти відчуваєш цінність життя.

Але це право треба відстояти. Відстояти до кінця.

 

Текст: Mary Rever