Архаїчні професії: сурмач, чистильник взуття і коминар

Сучасні львівські сурмачі  грають щогодини, а на вулиці Галицькій пенсіонер Олег чистить взуття всім охочим. Ці дві стародавні професії розраховані переважно на туристів.  Гості міста полюбляють робити «селфі» з залізним сажотрусом, який сидить на димарі в «Домі легенд». Львівський сажотрус Андрій любить гуляти по дахах міста та допомагати людям. Самі ж львів’яни потребують послуг справжнього коминаря.

Сурмачі: «Ми — обличчя міста»

Щогодини з вікна ратуші лунає мелодія Львова. По буднях її можна почути тільки о 12-тій та о 6-тій. Львівський сурмач Іван зі своїм напарником Ярославом працюють тут уже п’ять років: «Ми мали грати на балконі під годинником, але він в аварійному стані. У вісімнадцятому столітті, коли вежа згоріла, загинув сурмач. Мер, коли дізнався про це, вирішив, що ми гратимемо з вікна», — розповідає  Іван. Музики працюють у звичайному кабінеті львівської мерії, де по буднях кипить робота, — Ми прийшли, привітались з молодими працівницями, які тут сидять. Вікна відкрили, холоду їм напустили. Відіграли та пішли собі».

Все дитинство Івана пройшло у нотах: «Всі кидають м’яча, хтось з рогатки по курях стріляє, а я сиджу вдома та займаюсь, – чоловік грає на трубі з одинадцяти років. Він згадує, що коли їх призивали у військо, то він пішов грати у військовий оркестр штабу Західного округу.  Його однокласника тим часом відправили в Афганістан. Свої перші гроші молодий сурмач заробив у 1974-ому, коли відіграв на хрестинах: «Мені дали 10 карбованців. Тоді це були дуже великі гроші. Раніше бути музикантом було почесно, а зараз…», — сумно зітхає Іван.

Щодня львівські сурмачі зверху споглядають на площу Ринок та верхівки будинків: «Дивимось на євродах, — розповідає Іван та вказує на карниз, який ледве тримається даху, – думаємо, коли та драбина впаде комусь на голову?» — навпроти ратуші на стрісі видніється зігнилий трап.

Чоловік вважає, що його професія буде з роками тільки актуальнішою: «Традицію, яка існувала кілька століть потому, відновили. Ми граємо переважно для туристів. Тому наша справа існуватиме, бо в майбутньому їх кількість більшатиме».

До п’ятої години залишається кілька хвилин. Переді мною вже не львів’янин Іван, а сурмач в червоному костюмі із золотими ґудзиками. На площі Ринок всі люди дивляться вгору. Лунає сурма.

Чистильник взуття: «Мешти будуть чистити за будь-якої влади»

На Галицькій вулиці, недалеко від ратуші, стоїть саморобний трон із пластику, де замість бархатного крісла пластмасовий стілець. З купою різноманітних щіток в руках сидить сивочолий чоловік п’ятдесяти років, який чистить всім охочим взуття.

«Щоб чистити взуття, треба не мати  комплексів, вміти спілкуватися та любити людей. Я цьому вчився все життя, — розповідає Олег, — До мене приходять клієнти з різними поняттями в голові. Та в першу чергу треба не боятися людей. Варто довіряти Богові, а не людині».

До чистильника взуття з п’ятнадцятирічним стажем підходить турист Ахмет:

— Сколько?

— Сто гривень, — хоча мені Олег казав п’ятдесят.

«Гарно було б для моєї професії ще й англійську знати. Адже зараз мої клієнти — переважно туристи, бо там війна, а тут просто скрутно з грошима. Українці мали стабільність у 2003—2004-му. Тоді був ажіотаж, за мною бігали. Гривня стабільною була, а сьогодні українці не знають, на чому й сидять», — жаліється чоловік та натирає до блиску чоботи турка Ахмета.

Олег не вважає свою професію тією, що вмирає: «Коли починав чистити взуття, то біля мене продавали книжки і казали  «Книжки будуть читати, а взуття чистити не будуть». Проте вийшло все навпаки. Мешти будуть чистити завжди  за будь-якої влади:  чи то буде Україна, Польща, або Туреччина». 

Коминар: «Я люблю скинути гирю в димохід та бачу Львів, який ніхто не бачить»

«Комусь подобається на комп’ютері працювати, хтось себе бачить футболістом, а я люблю скинути гирю в димохід та вичистити сажу, — розповідає львівський сажотрус Андрій. Він працює на вулиці Сербській в ЛКП “Старий Львів”.  Чоловік перевіряє та лагодить димові та вентиляційні канали в оселях львів’ян, — Маєш людську проблему, яку ти в силах вирішити. А клієнтові приємно, а головне — безпечно знаходитися у власному домі», — пояснює сенс своєї професії коминар.

За три роки Андрій всього один раз залазив у димохід: «Проте бажано туди не лазити, бо це дуже небезпечно, — застерігає сажотрус. Він закінчив Львівський обласний центр та має третій професійний розряд. — Я завжди на дахах. Бачу Львів, який ніхто не бачить. Це мені в роботі подобається найбільше».

Андрій зазначає, що сажотрус не може бути лінивим, бо від його лінощів залежить безпека мешканців: «На перший погляд проблема може здатись тобі незначною, подумаєш, що тяга в димарі є. Проте все одно треба йди на горище, скидати гирю (щоб розбити сажу, що зібралась в димарі), а якщо не маєш — йти за нею. Ця робота дуже відповідальна».

Не всі мешканці бажають впускати сажотрусів в свої домівки. Часто чоловікові доводиться пояснювати, що це, перш за все їхня безпека. Серед літніх людей є такі, в яких дійсно все добре, але все-одно вони тебе змусять йди та перевіряти. Молодь важче йде на контакт.

«Як і в сімнадцятому столітті, сьогодні сажотруси — затребувані. Не думаю, що через десять—двадцять років зникнуть вентиляційні канали. У майбутньому ситуація не дуже зміниться. Проте хотілось би, що зарплатня за цю нелегку працю була відповідною», — роздуми про професійні перспективи коминаря перебиває дзвінок. Андрій йде працювати.

Наталія Дихно