«Айтішники вже диктують моду», – фешн-критик Зоя Звиняцьківська

Зоя Звиняцьківська відома в Україні як фешн-критик. Вона працювала над проектами для LOfficiel Online й консультувала дружину президента України Марину Порошенко. Пише книгу з історії української моди та читає про це лекції. Водночас вона бореться з маразмами української шкільної освіти в команді ГО «Батьківський контроль». Ми зустрілися із Зоєю Звиняцьківською у Львові, щоб з’ясувати, що не так з «сімейними цінностями», як пов’язані мода та IT і про що сигналізує одяг українців. 


Про атрибути успіху

У нашому суспільстві переоцінене значення моди. Це залишилося з радянських часів, коли мода хоч і не була насправді заборонена, але до неї неможливо було доторкнутись. Ми навіть не бачили пристойних іноземних журналів, не бачили й модних речей, бо в крамницях було те, що було, та й те в дефіциті. Люди, що зберігають пострадянську свідомість, звикли демонструвати свої статки й суспільне становище за допомогою одягу та інших розкішних речей.

Зараз я насолоджуюсь тим, як політики заповнюють електронні декларації, й усі глузують із їхнього майна. У когось двадцять дві машини, а в Гройсмана дванадцять пар годинників. Я розумію, що він колекціонує швейцарські годинники, але це не модно! Колись Ксенія Собчак робила світлину з чотирнадцятьма сумками Jane Birkin. Кожна така коштує в середньому п’ятнадцять тисяч євро… Ці люди накопичують ознаки успіху – коштовне взуття, одяг, речі.

Глобальна індустрія високої моди має чітку функцію: обслуговувати амбіції соціальних прошарків населення чи країн, які тільки-но дорвались до грошей. Спершу були «новые русские», потім у перших рядах сиділи дружини арабських шейхів, далі китайці. Завжди буде хтось, хто добіг до великих грошей і дуже хоче, щоб про це всі дізналися. Хтось, хто вчора хлібом не наїдався, а сьогодні вже володар світу й дуже хоче сукню от кутюр.

klimchuk-guests-36-1
В Америці, натомість, люди колекціонують враження. Або наукові відкриття – є люди, що скуповують їх, сподіваючись володіти майбутнім. Спробуй пояснити це нашим людям, у яких двадцять дві машини! В цивілізованому світі розкіш уже геть інакше: культура, враження, спосіб життя, задоволення!

Рік тому Лі Еделькорт, відома у світі трендсеттер, написала маніфест «Смерть моди». Мається на увазі смерть індустрії моди в її традиційному вигляді. Вона зауважила цікаву річ: ми маємо перше покоління мультимільйонерів, яке не цікавиться модою – Марка Цукерберґа та інших айтішників. Їм справді байдуже. Їхні дружини не сидять у перших рядах на всіх показах, не скуповують усе те коштовне лайно. Все. Чари розвіялись! Але не на постсовку.

Я часто буваю в Пало Альто, в Каліфорнії. Там мешкає мій брат, що працює у сфері ІТ. Якось ми сидимо в кав’ярні, й він каже: «О, я його знаю – він чорний інвестор, його статки 500 мільйонів». І це про чоловіка в чорній футболці, шортах і гумових кроксах, який щойно допив капучино, акуратно зібрав серветочки й викинув, бо всі так роблять. І якщо розглядати моду ширше, ніж лахміття, то айтішники її вже диктують: моду на мандри, здоровий спосіб життя, спорт.

Про леопардові лосини

Однією з причин того конфлікту, що спалахнув на сході України, була відсутність культурної політики. Там до останнього були 90-ті – «Ласковый май», «Владимирский централ», радянське кіно. Люди залишились у 90-х не з власної волі, а через відсутність альтернативи. Вони були в ізоляції – не мали вибору.

Раніше всі говорили: ми вже нічого не зробимо з цими радянськими дядьками й тітками, вони дорослі, але колись помруть природним шляхом, покоління зміняться, і їхні діти будуть іншими. Так, народилось і виросло інше покоління – але вони чомусь такі самі. В тих самих леопардових лосинах.

“Перший сигнал, який подають українці своїм одягом – те, що суспільство дуже строкате”.

Люди – не трава, самі не виростуть. Їх треба вирощувати. Зважаючи при цьому на те, що українці мають свій спадок, якого ми не можемо позбутись. Це комплекс меншовартості. На перший погляд він виглядає не так огидно, як імперські комплекси росіян, бо ми не вважаємо нікого «молодшим братом». На тлі їхньої непристойності ми видаємося кращими. Але наш спадок заважає нам дихати так само, як їм – і нам однаково треба позбуватися цього.

Перший сигнал, який подають українці своїм одягом – те, що суспільство дуже строкате. Річ не в тім, що одні люди хочуть мати сучасний вигляд, а інші більш традиційний. Річ у тому, що в нас приблизно рівні кількості людей, які хочуть різного – й через це суспільству важко обирати напрямок. Кожен тягне у свій бік, і виходить, що ми стоїмо на місці. Подивіться, як одягаються люди, які проходять повз нас – є ті, що досі живуть у 2005 році, а є й такі, що в 1997-му… Пам’ятаєте правило Аліси в країні чудес – «щоб залишатись на місці, треба бігти щосили»? Щоб рухатись разом із часом, потрібно робити те саме. Дуже мало людей беруть на себе роботу бігти самостійно. Та й не мають: у нормальній державі є культурна політика, що дає керунок, заохочує до бігу. А наші люди не біжать – вони роблять те, що робили рік, п’ять, десять, двадцять років тому, й залишаються позаду.

Про сучасну школу

Школа знань уже в минулому. Знання повсякчас змінюються, вони доступні в інтернеті. Нам потрібна школа навичок. І коли мене питають, як осучаснити школу, я відповідаю: дуже просто – взяти всі парти, що є у класі, й поставити їх у коло. Тоді школа відразу осучасниться. Взаємини мають бути не такими, що вчитель говорить, а учень слухає. Вчитель лише модерує бесіду учнів, які спілкуються між собою.

Цей факультативний курс із сімейних цінностей, який зараз гучно обговорюється, пропагує досить архаїчні ідеї. З одного боку, те, що там описують, наче й не погано: дбайливий чоловік, лагідна дружина… Але життя не таке. Ви не можете змусити людей поводитись так, як ви хочете, запрограмувати їх.

У Радянському Союзі це було можливо – країна була закрита, життя жорстоке. Або ти поводишся так, як вимагає система, або вмираєш, тебе викидають із суспільства. Зараз люди думають, що досі можуть програмувати когось, але життя змінилось. Людей треба заохочувати, а не розповідати, якими вони мають бути.

І про красу

Вам можуть розповідати, що комунізм – це дуже добре, й ви можете вірити в це все своє життя, а потім виявиться, що це все обман. Ви можете вважати, що гроші – найважливіше у світі, а потім, не дай Боже, помре дитина – і ви зрозумієте, що всі гроші світу – ніщо, бо ви не змогли цьому зарадити.

Краса ж ніколи тебе не зрадить, бо вона нікуди не подінеться. Краса буває різною, її іншою стороною може бути відраза. Але естетика, пошуки краси, жадання краси – це завжди з тобою. Хоч якою є ідеологія, країна, погода, хоч скільки тобі років, краса і мистецтво будуть завжди. І навіть у найжахливішому місці, в тюрмі, десь на краю світу ти можеш покласти два камінці – один білий, інший чорний. І це вже буде красиво – або ні. Для краси не треба грошей. Вона як повітря – завжди є і завжди з тобою.

 

/текст – Анастасія Сидько

Фото з Facebook Зої Звиняцьківської